Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Розмову перервав слуга-китаєць, оголосивши, що вечеря готова. Ми пішли до вітальні.

Я із задоволенням поїдав подані китайські страви. Ми невимушено розмовляли. Енрайт був надзвичайно веселий, але я зауважив, що Стелла видавалася замисленою, так наче лише наполовину слухала нашу розмову.

Коли ми закінчили вечеряти, вона раптом запитала:

— Містере Раян, хто сказав вам, що Герман орендував цю віллу?

— Одна китаянка, — відповів я. — Зустрів її в готелі «Небесна імперія», у якому мешкав Джефферсон. Це вона мені сказала.

— Цікаво, навіщо? — додала Стелла, насупивши брови. — Що за безглуздя таке говорити?

Я знизав плечима.

— Можливо, вона просто обманювала мене, — припустив я. Раптом я відчув, що за мною спостерігають, і швиденько оглянувся кімнатою. — Я запитував її про Германа. Може, їй здавалося, що вона повинна щось сказати, аби заробити те, що я їй пропонував... — навпроти мене висіло велике дзеркало. Я подивився у нього. Позаду себе у передпокої, відображеному в дзеркалі, я побачив присадкувату нечітку чоловічу постать. Це був одягнений у європейський костюм китаєць. Він пильно вивчав мене. На секунду наші очі зустрілись у віддзеркаленні, а тоді він відійшов назад у темряву і зник. Я відчув, як моєю спиною пробіг холодок. У цьому чоловікові було щось зловісне й загрозливе, і мені вартувало неабиякого зусилля не показати виразом обличчя, що я помітив, як він за мною спостерігає.

— Китайці скажуть вам будь-що, якщо їм видасться, що саме це ви хочете від них почути, — мовив Енрайт. Я знав, що він уважно дивиться на мене. — А китаянки — найвправніші у світі брехухи.

— Це факт? — запитав я. Ще раз зиркнув у дзеркало, а тоді із зусиллям перевів погляд знову на Енрайта. — Що ж...

— Ходімо на терасу, — запропонувала Стелла, підводячись. — Вип'єте бренді?

Я відмовився, і ми вийшли на терасу. Уже виглянув місяць, і на морській воді було видно його відображення.

— Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Енрайт. — Сподіваюся, ви це пробачите, а опісля можемо вийти в море. Вам би цього хотілося?

Я поглянув на Стеллу.

— Якщо ви бажаєте, то і я не проти.

— О так, я хочу, — сказала вона покірним голосом. — Гаррі не може думати ні про що, крім свого проклятого човна.

На той час Енрайт уже пішов. Стелла ковзнула рукою під мою й повела мене до балюстради. Ми стояли й дивилися на море.

— Певною мірою цій китаянці пощастило, — сказала Стелла, і я вловив у її голосі сумну нотку. — Припускаю, що Германів батько забезпечить її. Я чула, що він дуже багатий.

— Вона втратила чоловіка... — мовив я, усе ще не впевнений, чи слід мені казати, що Джоан мертва.

Вона зробила нетерпеливий рух.

— Їй краще, що, вона його здихалася. Тепер Джоан вільна, у неї є гроші, й вона в Америці, — Стелла важко зітхнула. — Як би мені хотілося повернутися назад у Нью-Йорк.

— То ви приїхали з Нью-Йорка?

— Еххх... Уже рік я там не була. Дуже сумую за домом.

— А ви не можете поїхати? Ви повинні бути тут?

Вона почала було щось говорити, а тоді зупинилася.

Після тривалої паузи Стелла сказала:

— Звісно ж, я не мушу бути тут, але ми з братом так давно робимо усе разом, що це вже стало звичкою, — вона вказала на гору попереду нас. — Хіба ж це не виглядає прекрасним у місячному сяйві?

Я здогадався, що вона навмисне змінює тему розмови, і мені було цікаво, чому, та я підіграв їй. Ми все ще милувалися краєвидом, коли на терасу вийшов Енрайт.

— Що ж, ходімо, — мовив він. — Ви б не хотіли побачити Абердін? Це рибацьке село. Його справді варто побачити.

— Так, звісно ж, — сказав я, і ми, залишивши терасу, одне за одним спустилися сходами до човна.

Стелла та я відразу ж примостилися позаду Енрайта, котрий сів за штурвал. Човен із ревом вийшов у море. Через шум потужного двигуна розмовляти було неможливо. Стелла відсіла від мене і почала пильно вдивлятись у місячну ніч. Її обличчя було засмученим, наче вона намагалась зосередитися на чомусь, що її пригнічувало. Мої думки теж були зайняті: я обмірковував зібрані уривки інформації. Я й досі не міг повірити, що Лейла мені збрехала. Або Енрайти були неправильно поінформовані, або вони також, як і портьє у готелі «Небесна імперія», брехали про Германа Джефферсона... але чому?

Село Абердін було одним із найбільш вражаючих місць, які мені доводилось бачити. Гавань була переповнена джонками, що стояли одна біля одної й кишіли китайцями з їхніми родичами та дітьми. Не було жодної надії увійти у гавань, тож Енрайт кинув якір, і ми попливли до пристані на сампані, яким керувала тринадцятилітня китайська дівчинка. Близько години ми блукали цікавим селом, а тоді Стелла сказала, що вона стомилась, і ми повернулися до човна. Поки пливли до нього на сампані, Стелла мовила: