Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Ви вже були на островах? Вам варто їх побачити. Можете добратися туди на поромі.

— Ще поки ні... ні.

— Якщо у вас немає жодних цікавіших планів на завтра, то можемо вирушити разом на Сілвер-майнбей. Мені потрібно декого відвідати. Поки гостюватиму там, вам, можливо, захочеться подивитися на водоспад. Він справді вартий уваги, а тоді ми зможемо разом повернутися назад.

— Що ж, гаразд, — сказав я.

— Моя сестра — дуже милосердна душа, — зауважив Енрайт. — Коли ми вперше приїхали сюди, ми мали служницю. Але вона була стара, і нам довелося її звільнити. Тепер старенька мешкає на Сілвер-майнбей. Стелла час од часу провідує її. Привозить різні речі.

Чоловік завів двигун, і його шум перервав розмову. Ми добиралися до вілли близько двадцяти хвилин. Стелла зійшла на берег, а Енрайт сказав, що відвезе мене до готелю.

— На добраніч, — сказала Стелла, зупинившись унизу сходів, щоб усміхнутися до мене. — Пором відпливає о другій. Я чекатиму вас на пірсі.

Я подякував їй за чудовий вечір. Стелла підняла руку й легенько махнула нею, а тоді почала підніматися сходами, тим часом Енрайт додав швидкості, і човен із ревом помчав у бік готелю.

Він висадив мене на пристані.

— Коли ви від'їжджаєте? — запитав Енрайт, перш ніж я вийшов із човна.

— Десь за тиждень... Я ще точно не впевнений.

— Що ж, тоді ви маєте прийти до нас знову. Буде приємно зустрітися з вами.

Ми потиснули руки, а тоді човен відпливав у море.

Я повільно йшов пляжем у бік готелю. Не міг викинути з голови зловісної присадкуватої постаті китайця, відображення якого бачив у дзеркалі. У мене було інстинктивне відчуття, що він віщує якесь лихо.

Наступного ранку я навідався у кабінет третього секретаря американського консула. У мене виникла невеличка проблема з тим, аби потрапити туди, але коли я згадав ім'я старого Джефферсона, мене зрештою неохоче впустили до кабінету чиновника.

Секретар був опасистим прилизаним молодиком, оточеним атмосферою дипломатичної недоторканності. Він прочитав мою візитку, що лежала у нього на столі, з обережністю придивляючись до неї, ніби йому здавалося, що, торкнувшись її, він може підхопити невиліковну хворобу.

— Нельсон Раян... приватний детектив, — виголосив секретар, а тоді сперся на спинку крісла і зверхньо підняв брови. — Що я можу зробити для вас?

— Я працюю на Вілбура Джефферсона, — почав я. — Намагаюся довідатися про його сина, Германа Джефферсона, котрий загинув тут в автомобільній аварії близько сімнадцяти днів тому.

Він запхнув у рот сигарету.

— І що?

— Герман постійно мешкав у Гонконгу. Тож, як я розумію, мав би у вас зареєструватись.

— Усе правильно.

— Ви не могли б сказати мені останню адресу його проживання?

Лизнувши товстий палець, він пригладив ліву брову.

— Що ж, гадаю, таке я зможу вам дати. Та чи потрібно? Тепер то вже мертва справа. Це може зайняти трохи часу, щоб одержати її з підвалів.

— То мені так і передати містерові Джефферсону? — запитав я. — Не можу уявити, щоб він не збожеволів од люті, почувши, що третій секретар американського консула не захотів завдавати собі клопоту, аби допомогти йому.

Він раптом насторожився. Можливо, зненацька пригадав, скільки шуму здатен наробити старий, якщо лиш захоче.

Трохи схвильований, він підняв телефонну слухавку і сказав:

— О, міс Дейвенпорт, чи не могли б ви принести мені справу Германа Джефферсона... так, Герман Джефферсон. Дякую, — він поклав слухавку, і на його округлому обличчі з'явилася стомлена посмішка, оголивши ряд порцелянових зубів. — Так... Вілбур Джефферсон. Тепер пригадую... мільйонер. І як поживає старий джентльмен?

— Усе ще готовий копнути когось у зад, якщо потрібно буде, — відповів я бадьоро. — У нього до біса довга нога і до дідька важкий черевик.

Третій секретар, котрого звали Гарріс Вілкокс, здригнувся, а тоді засміявся так, як щойно одружений чоловік, який уперше зустрічає свою тещу.

— Дивовижно, як довго живуть ці старі магнати, — сказав він. — Мабуть, він іще й нас обох переживе.

Настала пауза, ми обоє сиділи, пильно дивлячись один на одного впродовж близько двох хвилин, а тоді двері відчинились, і міс Дейвенпорт, гнучка й струнка, гарно збудована дівчина років двадцяти п'яти, підійшла до столу й поклала папку, достатньо тонку, аби бути порожньою, перед містером Вілкоксом. Вона поглянула на мене і вийшла, погойдуючи стегнами, як це зазвичай роблять секретарки з подібними формами. Ми обоє дивилися на неї, доки двері не зачинились, а тоді Вілкокс розгорнув папку.