Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Дам тобі дві секунди, щоб забратися звідси, перш ніж викину тебе геть, — сказав я, посилюючи голос, аби він звучав жорстким.

Хлопець захихотів, потираючи кінчик схожого на віск носа. Він ворухнув ногами, і газета зісковзнула на підлогу. Я побачив револьвер сорок п'ятого калібру, що лежав біля його колін. Він мав дванадцятидюймову металеву трубку, прикручену до ствола.

— Сідай, приятелю, — мовив хлопець. — Я знаю, що у тебе нема «пушки», — він постукав по видовженій трубці. — Безшумний. Я сам зробив цю штуковину. Його вистачить на три постріли, але й одного буде достатньо.

Я поглянув на хлопця, а він на мене, відтак я повільно сів обличчям до нього. Між нами було шість футів килима. Із цієї відстані я міг відчути його запах: він смердів грязюкою, затхлим потом і марихуаною.

— Чого ти хочеш?

— Ти стомився від життя, приятелю? — запитав він, зручніше вмощуючи своє огрядне тіло у кріслі. — Краще, щоб це було так. Тобі не довго лишилося.

Від погляду у ці скляні, задурманені наркотиками очі, такі ж байдужі, як очі змії, аж мороз пішов поза шкірою.

— Люблю життя, — сказав я, аби не мовчати. — І добре з ним ладнаю.

— Це погано, — він ледь ворухнув револьвером, і тепер чорна трубка раптом почала вказувати прямісінько на мене.

— У тебе є дівчина?

— Кілька... а що?

— Просто цікавлюсь. А вони засмутяться, коли почують, що тебе прикінчили?

— Одна чи дві можуть. Послухай, це якась божевільна розмова. Що ти маєш проти мене? Що я тобі зробив?

— Нічого, приятелю, — його тонкі бліді губи зазміїлися в глузливій посмішці. — Ти здаєшся хорошим хлопцем. У тебе гарна квартира. Я бачив, як ти приїхав. У тебе гарне авто.

Я зробив довгий глибокий вдих.

— Може, ти відкладеш цей револьвер, і ми поговоримо, як друзі, — сказав я, не надто сподіваючись на успіх. — Може, вип'ємо?

— Я не п'ю.

— Тим краще для тебе. Інколи мені також хочеться не пити. Я міг би зробити напій прямо зараз. Ти не проти?

Він заперечно похитав головою:

— У нас тут не пиятика.

Поки тривала ця божевільна розмова, мій розум напружено працював. Цей непроханий гість був великий, сильний і дужий. І якби не револьвер, я був би готовий кинутися на нього. Не такий я вже й слабкий, і у мене є один чи два прийоми, аби впоратись зі шпаною його ваги й тілобудови. Я був за шість футів од нього. Один блискавичний стрибок поставив би мене у рівні з ним умови — якби не зброя у нього в руці.

— А що це за вечірка тоді? — запитав я, пересуваючи свою праву ногу так, щоб вона опинилась трохи позаду передньої ніжки мого стільця. У такому положенні у мене була правильна опора, щоб катапультуватися на хлопця, якщо випаде нагода.

— Вечірка зі стрільбою, приятелю, — сказав він і захихотів.

— А кого застрелять?

— Тебе, приятелю.

Якби ж я так сильно не пітнів! Це мене дратувало й завдавало клопоту. Я й раніше бував у таких ризикованих ситуаціях, але не настільки небезпечних, як ця. Якби ж я не почувався таким до дідька боягузливим!

— Але чому? Навіщо це все?

Він підняв зброю і потер голову там, де мало би бути його вухо, дулом револьвера.

— Не знаю. Та мені й нецікаво, — мовив він. — Я лише хочу трохи підробити грошенят.

Я облизав губи. Та мій язик був настільки сухим, що це виявилося даремною тратою зусиль.

— Тобі заплатять за моє вбивство? Так?

Хлопець схилив голову набік.

— Звичайно, приятелю. Чому б іще я хотів тебе вбити?

— Розкажи мені про це, — мовив я здавленим голосом. — У нас багато часу. Хто платить тобі за моє вбивство?

Він байдуже знизав велетенськими плечима.

— Не знаю, приятелю. Я грав у пул, коли підійшов цей тип і запитав, чи хочу я заробити п'ять сотень баксів. Ми пішли у закуток, він дав мені сотню й сказав прийти сюди та всадити в тебе кулю. Коли я це зроблю, він дасть мені решту бабла. Тож от я й тут.

— Хто це був?

— Не знаю, просто якийсь тип. Куди б тобі хотілось її отримати, приятелю? Я добре з цим впораюся. Постріл у голову — найшвидший, але ти вибери, що тобі до вподоби.

— А як виглядав цей тип? — запитав я відчайдушно.

Незнайомець насупився і підняв револьвер так, щоб він вказував на мою голову.

— Не турбуйся про нього, — у його голосі прозвучала несподівана нотка люті. — Ліпше починай хвилюватися про себе.

— П'ять сотень не так уже й багато. Я готовий дати більше, — сказав я. — Може, заховаєш зброю, і я дам тобі тисячу?

Він глузливо посміхнувся.

— Уклавши угоду, я її дотримуюся, — кинув він.

А тоді задзвонив телефон.