Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Міс Вест із грюкотом зачинила двері, перш ніж я встиг покласти на них руку.

— На добраніч, містере Раян, — сказала вона й, ударивши по ґудзику стартера, швидко ковзнула у вуличний рух.

Щойно її авто зникло з поля зору, я поглянув на годинник. Було тридцять п'ять хвилин по восьмій. А я хотів, аби Джанет склала мені компанію за вечерею. Попереду на мене чекав довгий і нудний вечір. Стоячи на краю тротуару, я думав про чотирьох-п'ятьох знайомих дівчат, яким міг би зателефонувати, щоб повечеряти з ними, та жодну з них не можна поставити поруч із міс Вест. Жодна з них не розважила б мене цього вечора, тож я вирішив з'їсти ще один чортів сандвіч, а тоді піти додому і подивитися телевізор.

Цікаво, що б подумав Джей Вейд, знаючи, як я планую провести цей вечір? Імовірно, він був би приголомшений і розчарований. Він, мабуть, уявляв, що я в якомусь притоні злісно розмовляю з блондином чи влаштовую десь колотнечу з рудоволосим.

Я зайшов у закусочну. Із музичного автомата гримів свінґ. Двоє дівчат у джинсах і обтислих светрах сиділи на табуретах біля барної стійки, їхні округлі форми натякали на щось непристойне, волосся було у стилі Бриджит Бардо, а нігті на брудних пальцях — вкриті червоним лаком.

Коли я увійшов, вони зиркнули на мене досвідченим, оцінюючим поглядом, а тоді відвернулися: мабуть, надто старий і надто нудний для них.

Я з'їв сандвіч із яловичиною та шинкою, почуваючись пригніченим. Навіть мій відліт уранці в Гонконг не зміг запалити радісної іскри. Я вийняв фотографії Германа та Джоан і почав вивчати зображення. Обоє явно не підходили одне одному. Чоловік не давав мені спокою. Я ніяк не міг зрозуміти, чому така дівчина, як Джанет Вест, не лише закохалась у нього, а й народила дитину. Зрештою, я послав усе це до дідька та сховав світлини. Заплативши за сандвіч, вийшов на вулицю, усвідомлюючи, що двоє дівчат дивляться мені услід. Одна з них пискливо засміялася. Можливо, подумала, що дивитися на мене — кумедно. Я її не звинувачував. Інколи, голячись, я теж так гадав.

Відтак поїхав до своєї квартири на верхньому поверсі, що складалася із просторої вітальні, крихітної спальні й іще меншої кухні. Там я мешкав з часу свого приїзду в Пасадена-сіті. Квартира була в центрі, дешева та зручна. Там не було ліфта, та це мене не хвилювало. Долання п'яти маршів сходів допомагало фігурі залишатись у формі й тримало усіх, окрім хороших друзів, подалі від цього помешкання.

Коли я дійшов до вхідних дверей своєї квартири, то вже трохи захекався. Намацуючи ключі, я подумав, що було б добре зменшити кількість викурених сигарет, та знав, що лише обманюю себе.

Відімкнувши двері, зайшов у вітальню. Я не побачив його, доки не зачинив дверей. У кімнаті було темно, а він був одягнений у чорне.

По той бік вулиці великий неоновий знак рекламував пральний порошок, і його надто яскраві блакитні, зелені та червоні лампи кидали відблиски на стелю. Якби не ця реклама, я б його взагалі не побачив.

Він сидів у моєму найкращому кріслі, підсунутому до вікна. Сидів, заклавши ногу на ногу і поклавши руки зі складеною газетою на коліна. Він видавався розслабленим та невимушеним.

Від такої несподіванки у мене серце застукотіло сильніше.

Вимикач був біля мене, і я увімкнув світло.

Незнайомець виявився ледь не дитиною: близько вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, але міцно збудований, із широкими, наче глиба, плечима. Одягнутий він був у чорну заяложену шкіряну куртку, таку ж вовняну шапку з брудною червоною китичкою і темні вельветові штани, а на товстій шиї мав зав'язану чорну бавовняну хусточку.

Такі хлопці щоночі тиняються групками біля барів — типовий результат вуличного виховання, такі ж озлоблені й небезпечні, як загнаний у кут щур.

Шкіра у хлопця була кольору холодного овечого жиру, а очі — мов засклілі, виблискуючі очі курця марихуани й убивці. У нього не було правого вуха, а вздовж щелепи простягався товстий світлий шрам від давньої ножової рани. Це був найжахливіший екземпляр злочинців, який мені доводилося бачити.

І він налякав мене до смерті.

Незнайомець холодно й глузливо посміхнувся до мене.

— Привіт, невдахо. Я гадав, що ти уже ніколи не прийдеш, — сказав він хрипким, скреготливим голосом.

Я подумав про свій пістолет, який тепер був десь у головному управлінні поліції. Я вже трохи відійшов від шоку, та почувався б значно щасливішим, якби мав зброю.

— Що ти в дідька тут робиш? — запитав я.

— Розслабся, приятелю, і сідай. У мене є до тебе справа, — він вказав на стілець. Я побачив, що він — у чорних бавовняних рукавичках, і це кинуло мене в піт. Я знав, що ця молода шпана не просто безжальна і що він може принести мені смерть. Хлопець був аж надто самовпевнений. Я поглянув на нього пильніше: його зіниці були величезні. Ну звісно ж, він був накачаний наркотиками аж до китички на вовняній шапці.