Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Можу вирушити завтра, — сказав я, коли дівчина зупинилась і поглянула на мене байдужим поглядом. — Чи можливо забронювати квиток на літак?

— Так, містере Раян. Ваш квиток буде у мене сьогодні ввечері. Вам потрібно ще щось?

— Я б хотів мати фотографію Германа Джефферсона. Ви можете владнати це питання?

— Фотографію? — Джанет виглядала здивованою.

— Вона може знадобитись. Із моргу я візьму знімок його дружини. Фотографії завжди корисні під час виконання такої роботи.

— Так. Я зможу роздобути вам фото.

— Чи не могли б ми зустрітися де-небудь у місті сьогодні ввечері? Це б зекономило час на дорогу до вас. Мені треба багато що зробити перед від'їздом. Скажімо, у барі «Астор» о восьмій?

Вона завагалась, а потім кивнула.

— Гаразд, тоді о восьмій.

— Дякую, це мені дуже допоможе.

Секретарка знову кивнула, обдарувала мене легкою прохолодною посмішкою й вийшла. Я поспостерігав, як вона сідає у двомісний «ягуар» і від'їжджає.

«І не мрій про неї, молокососе, — сказав я самому собі. — Якщо вона отримає мільйони Джефферсона, то знайде когось значно цікавішого за тебе, і це для неї не буде аж так важко».

Поїхавши в контору, я решту ранку давав лад різноманітним незакінченим справам. На щастя, зараз у мене не було нічого важливого, нічого такого, що не могло б зачекати кількох тижнів, та я сподівався, що мені не доведеться бути далеко від дому настільки довго.

Я саме думав, чи не сходити по сандвіч, коли у двері постукали й увійшов Джей Вейд.

— Я вас не затримаю, — сказав він. — Хочу запитати, о котрій годині похорон Германа. Ви знаєте? Я подумав, що мені варто там бути.

— Похорон завтра, — відповів я, — та година мені невідома.

— О! — він видавався збентеженим. — Що ж, можливо, я міг би зателефонувати міс Вест. Цікаво, чи не будуть вони проти, якщо я прийду?

— Я зустрічаюся з міс Вест сьогодні ввечері. Якщо бажаєте, можу її запитати.

— Так, я б хотів, аби ви це зробили, — збадьорився Вейд. — Мені трохи ніяково запитувати це. Маю на увазі, що я дуже давно не бачив його. Щойно мені спало на думку... — він не закінчив речення.

— Звісно, — сказав я.

— Як пройшло слідство?

— Як я і припускав — його відклали, — я зробив паузу, щоб запалити сигарету. — Завтра лечу в Гонконг.

— Ви? — він видавався трохи здивованим. — Оце так поїздка! Щось пов'язане з цією справою?

— Звісно. Старий Джефферсон найняв мене дізнатися походження тієї дівчини. Він платить, тож я лечу.

— То це справді так? Знаєте, це одне з тих місць, які я б дуже хотів відвідати. Заздрю вам...

— Я сам собі заздрю.

— Що ж, мені буде цікаво почути про ваші успіхи у цій справі, — Вейд переступив з однієї ноги на іншу. — Гадаєте, вам вдасться там щось знайти?

— Уявлення не маю. Та спробую...

— Тож ви зустрічалися з містером Джефферсоном. Як він, по-вашому?

— Не надто добре. І не схоже, що він ще довго протягне.

— Мені прикро це чути. Він дуже старий, — Вейд захитав головою. — Вочевидь, смерть Германа стала для нього потрясінням, — і він попрямував до дверей. — Що ж, я заглянув лише на хвильку. До мене повинні прийти. Гарної вам поїздки! Я можу чимось посприяти, поки вас не буде?

— Ні, дякую, нічого не потрібно. Я замкну контору, та й усе.

— Що ж, тоді до зустрічі. Ми вип'ємо разом, коли ви повернетеся. Мені буде цікаво почути, як ви впорались і що думаєте про це місце... Не забудете про похорон? І запитайте ще, чи можна надіслати квіти.

— Я повідомлю вам завтра.

Згодом, після обіду, я заїхав у головне управління поліції та взяв зняте в морзі фото Джоан Джефферсон, яке пообіцяв мені Ретнік. Це був хороший знімок. Завдяки правильному освітленню фотографу вдалося надати їй вигляду живої жінки. Я кілька хвилин просидів у своєму авто, вивчаючи цю світлину. Джоан була, безперечно, привабливою. Я запитав працівника моргу, які розпорядження щодо поховання. Він сказав, що її поховають за кошти Джефферсона на кладовищі Вудсайд післязавтра. Це означало, що її не поховають у родинному склепі. Вудсайд-семітрі не був призначений для імпозантних мешканців Пасадена-сіті.

Близько шостої години я замкнув контору й пішов додому. Спакував валізу, виконав усе необхідне, що треба зробити, коли залишаєш дім на кілька тижнів, прийняв душ, поголився, одягнув чисту сорочку, а тоді вирушив до бару «Астор» і приїхав туди за п'ять хвилин до восьмої.

Джанет Вест прибула, коли хвилинна стрілка мого наручного, на ремінчику, годинника перемістилася на першу годину, тобто було п'ять хвилин по восьмій. Вона увійшла з упевненістю красиво вдягненої вродливої жінки, котра знає, що гарно виглядає, і задоволена цим.