Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Виходити?

— Так.

Він вийшов за мною, взявши у когось із охоронців короткоствольний автомат.

— Розумієш, коли мала повернулась, було дуже багато шуму і лементу.

— Розумію.

— Татко сам хотів їхати за тобою, але потім, заспокоївшись, наказав мені.

— Звичайно.

— Ти обручку ще не викинув?

— Обручку? — я навіть не згадував про неї увесь цей час. — Ні.

— Це добре, — сказав Боб, пересмикуючи замок і піднімаючи дуло автомата. — Це ти правильно зробив, — і розвернувшись до машини, випустив довгу, майже нескінченну чергу.

Ми сиділи на теплій землі, обпершись об продірявлений борт машини, навіть не замислюючись про те, що можемо забруднитись кров’ю, яка капає з-під дверцят.

— Ну, а ти?

— Треба було розбити йому голову, але не хотілося, та ще й ці недоумки стрибали навколо: «жертву, жертву». Мерзотно.

— А вона?

— Вона була заздалегідь згодна зі мною.

— Клас. І ти її залишив?

— Так, — сказав я.

— Дурень, — обурився Боб. — Забрав би її і поїхав. Що тебе тут тримає?

— Тепер уже нічого.

— Точно дурень. Та що поробиш? — він потягнувся. — Докурив?

Я затягнуся і кинув сигарету в траву.

— Тоді почнемо.

Він узяв мою руку і притиснув її до кришки багажника.

— Відвернися.

— Та пішов ти.

— Тоді заплющ очі.

Я відвернувся, і Боб одразу ж усадив лезо ножа в нижній суглоб мого безіменного пальця, обережно, щоб не подряпати одягнену на нього обручку.

— Гад!

Але спочатку мені навіть не було боляче.

Я упав, перетискаючи зап’ястя і волаючи:

— Гад! — у нудотному потоці болю, що струменів від ліктя.

— А що робити? Привезти їм твою голову?

Піднявши мій відрубаний палець, він загорнув його в хустинку і тільки після цього зняв із себе краватку, щоб перетягнути мені вени.

— Я ненавиджу тебе!

— І я тебе теж. Ще тугіше?

— Так.

Він порпався у знайденій в багажнику аптечці, намотав на мене бинти і полив їх йодом.

А потім, обійнявшись, ми йшли до траси, і я репетував на нього:

— Сволота, — а він умовляв:

— Тихіше. Адже усе могло скінчитись куди гірше.

І ми йшли до міста, голосуючи машинам, що проїжджали повз нас.

А ще я був у квартирі хіпі.

Якийсь із них відчинив мені і сказав:

— Проходь.

— Де вона?

— Її немає.

— А він?

— Знахар? Я проведу вас.

Він сидів на брудному матраці, обклавшись аркушами паперу, і не припинив писати навіть після того, як я підійшов до нього.

— Щось нове від Лірохвоста?

— Чого тобі, Звірю? — запитав він і відклав ручку.

Я перекинув носком черевика один з аркушів. Звичайно ж, черговий віршик.

— Я прийшов за нею.

— Ти спізнився.

— Я серйозно.

— Я теж. Вона більше не належала нам, і ми вигнали її. Адже вона стала твоєю. Що мені до твоїх блудниць?

У мене вже не залишилось сил навіть на те, щоб ударити його.

— Де вона?

— Не знаю, повір мені, — і він розвів руки, намагаючись обхопити ними світ, який був набагато більший, ніж сама нескінченність.

Я залишив харлей на стоянці перед багатоповерховою лікарнею серед стерильних машин швидкої допомоги й автомобілів лікарів.

Одержав у бабусі, що сиділа на вході, білий халат, накинув його на плечі і вибіг на п’ятий поверх.

По застеленому килимом коридору обережно ходили хворі, а за накритим склом і марлею столом сиділа нянечка.

Штовхнувши ліктем двері з цифрою вісім, я увійшов у палату і кивнув:

— Привіт, — Валері, і одягненій у щось досить прозоре, щоб можна було милуватись якістю її білизни, Даші, й, звичайно ж, Славику.

— Здрастуй, — зрадів він.

Але Даша притримала його:

— Лежи.

І він знічено знизав замотаними в бинт плечима.

— Я приніс тобі винограду і кілька книг.

— Дякую, — сказала Даша, прийняла в мене пакет і виклала книги на тумбочку.

— Цікаві? — запитав Валера.

— Не знаю.

— Як твоя рука? — поцікавилась Даша.

— Гоїться.

Ми помовчали.

— Коли ти їдеш?

— Сьогодні.

— Ти все ж вирішив?

— Так, — сказав я. — Повернусь назад, повернусь на роботу, одружусь з Ольгою і нароблю купу дітей, а на свята приїжджатиму до вас у гості, одержуватиму подарунки і радітиму вашому щастю.

— Правильно, молодчина, — зраділи вони. — Ми чекатимемо, приїжджай.

І знову замовкли.

Я запитав:

— А як ви?

Даша поправила сукню, схопила з тумбочки виноград і сказала:

— Сходжу помию.

— Я з тобою, — мовив Валера, підводячись зі стільця.