Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Тут безупинно йдуть дощі…

Опускаючи сіре небо до землі, вони ринуть каламутним від пилу потоком до каналізаційних решіток… Тут бруківка слизька, немов лід, і ніколи не буває зими. Тут під'їзди старих будинків наскрізь просякли затхлим духом сміттєвих баків, що стоять під сходами, смородом пацюків, що копошаться в підвалах, і випарами перепаленої кави…

Мешканці новобудов називають усе це Старим містом. На вихідні вони приїжджають сюди поїсти тістечок у малюсіньких, переобладнаних із кімнаток консьєржок, кав’яреньках, подивитися фільм у таких самих невеличких, розрахованих на двадцять чотири відвідувачі, кінотеатрах. Уранці вони п’ють заварений звечора чай, цілують дітей, у яких на шиї бряжчать ключі від вхідних дверей, вимикають світло, про всяк випадок міцніше закручують уже закриті крани і поспішають до трамвайної зупинки за рогом.

Тут багато костьолів, готелів, храмів, музеїв, підземних капищ і просто безіменних житлових і дбайливо щовесни реставрованих пам’ятників архітектури. Тут немає заводів, і більшість городян працюють у численних науково-дослідних і проектних інститутах, а тому на вулицях заведено говорити майже пошепки та подавати дешевий портвейн до іменинних тортів…

Вона танцювала зовсім поруч. Її каблучки вистукували по стільниці, на якій спочивала моя голова. Дитяча шкіра, що не знала бритви, і ретельно зафарбована подряпина на лівому черевичкові. Напевно, я посміхався, і тому він майже не кричав, лише нервово постукував пальцем по стільниці в ритм її божевільному танцю:

— Прокидайся.

Вона мало не впала, опинившись на самому краї столу. А він продовжував проганяти її змахами вільної від постукування руки.

— Час прокидатися.

За мить до її зникнення я витяг із кишені сигарету і засунув її до рота, випрямив спину і клацнув запальничкою, демонструючи готовність до найбезглуздіших розмов. Проте очей не розплющував, сподіваючись, що вона зважиться повернутися… Він знову затарабанив по столу. Музика замовкла, і він сфальшивив, покладаючись на свій слух.

— Слухаю.

— Господи! — докірливо зітхнув він. — Подивися на себе.

Я розплющив очі.

— Хоч умийся.

Слухняно підвівшись, я поплентався до умивальника в кутку лабораторії, та, не дійшовши, ввімкнув витяжну шафу і збив попіл у попільничку, що стояла на одній із її полиць.

Він сів на стілець, склав руки на пухкому животі й уп’явся у вікно:

— Знову дощ.

Це була його робота — дивитися у вікно. Він так думав, і начальство ретельно стежило, щоб у дворі, куди виходило вікно нашої з ним кімнати, горіли всі ліхтарі, на випадок, якщо йому заманеться попрацювати вночі. Мені належало мити за ним колби, ходити на склад за необхідними йому реактивами, гріти чай, спорожняти попільничку і з’їдати половину того, що кожного ранку давала йому мама. Що ж стосується дощу, то він не припинявся вже восьмий тиждень, і будити мене заради того, щоб нагадати про це…

— Може, зробиш чаю?

Докуривши, я відчув себе значно краще і сказав, загасивши недокурок:

— У нас закінчилась заварка.

— Можна позичити в сусідів, принести чай з їдальні або сходити в магазин, — запропонував він.

Але в мене був кращий варіант:

— Є ще півпакета тієї екзотичної бридоти від тиску.

— Якої? А-а-а…

Це була одна з численних ідей його мами, котра вирішила, що її син унаслідок нерегулярного статевого життя, схильності до повноти і сидячої роботи неодмінно має бути схильний і до гіпертонії. Саме для боротьби з нею вона взяла з мене слово, що я напуватиму Славика (саме так ми з нею називали мого начальника) чаєм із мальви суданської.

— Який, до речі, і вам зовсім не зайве попити, адже вам стільки ж років і, напевно, такі ж проблеми.

Що мені було робити, як не погодитися, адже нехай там що, а ми дійсно були ровесниками (не беручи до уваги чотири з половиною місяці на його користь), і були однаково неодружені. Але на цьому, певно, і закінчувалася вся наша подібність. Ну хіба що ми були майже однакові на зріст, в іншому ж я виглядав просто-таки варварським богом на тлі його травмованого інтелектом тіла. У мене не було вищої освіти, не кажучи вже про докторський ступінь і чотирнадцять годин лекцій в університеті; у мене не було ані залисин, ані чубчика другокласника-відмінника, я не був короткозорий, і очі мої не розхлюпувалися на півобличчя за опуклими лінзами окулярів у чорній пластмасовій оправі. Я був ширший у плечах і вужчий у талії, я курив, не спав дві ночі з трьох, моя зарплата була в п’ятнадцять разів менша, і я постійно був винен йому більшу чи меншу суму. Отож, попри те, що ми проводили разом понад вісімдесят дві години на тиждень, і те, що нам було по тридцять років, більше нас нічого не пов’язувало і не робило бодай трохи схожими.