Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Краще б я цього не робив.

— Де ти була? — запитав татко, коли його донечка повернулася додому над обід наступного дня.

— У чоловіка.

— Де?!

Охоронці, котрі тієї ночі теж не лягали спати (попоїздили вони містом, заходячи в усі морги, казино, відділення міліції і штаб-квартири як дружніх, так і ворожих їхньому клану родин), важко підвелися зі своїх крісел і завмерли, очікуючи нових наказів.

— Що він з тобою зробив? — він виховував свою доньку один, довіривши всі розмови про інтимне вчителям і гувернанткам, і тепер почувався ніяково. — Він зробив це?

— Так, — зніяковіло пролопотіла донечка.

— Він скривдив тебе? Не бійся, скажи. Адже він справді скривдив тебе?!

Грубе волохате чудовисько, пускаючи слину і рикаючи, ґвалтувало його дівчинку! Він ледь не вмер від апоплексичного удару, уявивши це.

— Він скривдив тебе! Він пошкодує про це, обіцяю тобі. Він дуже пошкодує! Я уб’ю його! Уб’ю!

Тієї ж миті розлючені охоронці, штовхаючи один одного, кинулися на розправу зі мною.

А татком я назвав його пізніше. Коли мене привезли до нього достатньо п’яним, щоб він зрозумів, що його погрози можуть не справити на мене враження, отож, обмежився нетривалою бесідою на цікаві для нас обох теми.

— І що ти думаєш робити?

— А що ви порадите?

— Те, що ти обіцяв зробити — одружитися з Оленькою.

Здається, саме тоді я вперше довідався, як її звуть.

Я запевнив його, що не відмовляюся, і що єдина перешкода — це мізерна зарплата, адже в мене немає можливості придбати подарунок, гідний не тільки краси нареченої, але і її суспільного статусу.

Татко поцікавився, чи вистачить у мене грошей принаймні на обручку.

— Звичайно, якщо заощаджуватиму найближчі два місяці, вистачить.

— От і чудово, — відчеканив. — Тільки два місяці — забагато.

— Але чому?

— Вона вагітна, а я вважаю, що молодій дівчині не личить ставати на рушник тоді, коли вже видно, чому вона поспішає.

Я запропонував почекати, але він прогарчав, що мовляв, його онуки не народяться у гріху, і що краще зробити їх сиротами, аніж незаконнонародженими виродками.

Я замкнув двері, і ми рушили до виходу з темного балкону.

На сходовому майданчику я попросив їх почекати і попрямував до перехняблених дверей єдиного на поверсі туалету.

— Почекай, — відсторонив мене охоронець і рвонув на себе ручку дверей. Він ледь не осліп від запаху застояного аміаку, що вдарив у обличчя.

— Живеш, як свиня, — кинув він, витираючи сльози.

— Чекатимеш тут? — запитав я.

— Навряд чи.

За стільки років я звик приймати ванни у чужих квартирах, тримати запасні леза в шухляді лабораторного столу, звик до дітей, які граються біля туалету, пізнаючи таємниці фізіології і народження дітей.

Ми сіли у припарковану з протилежного боку вулиці машину.

— Додому! — увімкнувши музику, водій повіз мене на чергове побачення з Олею і, можу закластися, з її турботливим татком.

— Потім у мене був француз. Гарний, милий чоловік.

— Ти любила його?

— Ні. Він був моїм найкращим вихователем. Принаймні єдиним, хто не змушував мене їсти, коли мені не хотілося.

— Справді?!

— Він з’їдав усе сам.

Ми лежали на величезному п’ятиспальному ложі, спинки якого прикрашали амури з арфами і виноградні грона, що, на думку татка, котрий купив це ліжко, мало символізувати здоров’я і родючість тих, хто на ньому спить. Він любив усе велике: чотириповерхові вілли практично в центрі Старого міста, могутні дерева біля чорного входу, стадвадцятикілограмових охоронців, восьмиколісні лімузини, мундштуки і телевізори на півстіни. Мені ж цікаво було, де вони дістали простирадла для цього монстра — шили на замовлення, чи вони продавалися разом із ліжком.

— Ти справді не можеш залишитись?

— Справді, — світало, і в мене злипалися очі.

— Поцілуй мене, — попросила вона.

— А тепер його, — моя наречена, яка вже не соромилась свого голого тіла, підставила живіт. — Яка банальність, та все ж, як ти думаєш, хто в нас буде?

— Не уявляю, — зізнався я.

Я не боявся стати батьком, вважаючи, що зможу гідно виховати свою дитину. Та все ж припускав, що Оля і її татко навряд чи дозволять мені брати участь в усьому, що зможе позначитися на світогляді первородного спадкоємця клану. Якщо в них буде дівчинка, то найголовнішим для неї вважатиметься уміння перев’язувати рани і підтримувати вогонь у вогнищі, поки чоловіки відвойовуватимуть територію і владу, а якщо син — то наш татко зробить усе можливе, щоб він не замислюючись підсипав миш’яку у мою ранкову каву після покарання за двійку з географії.