Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— І що це означає? — запитав я Славика.

— Я, напевно, повинен тобі сказати, — мовив він. — Я зробив Даші пропозицію, і вона згодилась.

— Вітаю.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Але мене дещо бентежило: ти ж єдина її рідня, то, може, мені спочатку слід запитати дозволу в тебе?

— Напевно, ні.

— І ще, — він навіть понизив голос. — Я ж так і не зізнався їй. Я не сказав їй усієї правди. Ти розумієш? Мені хочеться, щоб вона вважала мене серйозним босом, який відійшов від справ, — він підморгнув мені, шукаючи розуміння. — Ти ж не прохопишся?

— Звичайно, ні, — та й як, якщо я розповів їй усю правду ще тиждень тому.

— Слово честі?

— Залізно, — відповів я, підморгуючи у відповідь.

Пройшовши крізь ряди машин швидкої допомоги, я повернувся до харлея і сів у сідло.

А що ж далі? Що в мене залишилось? Славик і Даша? Найближчі півтора року їм буде не до мене. Дід?

Мені навіть не хотілося курити.

Зіштовхнувши мотоцикл з підніжки, я покотився в нікуди, що так вдало починалось біля самісінького краю стоянки.

— Почекай.

Я сперся підошвою на асфальт і маленька дівчинка-конячка, примостившись позаду, сказала:

— Привіт. Можна я поїду з тобою?

— Куди? — запитав я.

— Куди хочеш. Дорога нескінченна, а ти опинишся тільки там, де тобі належить бути.

— Давай поцілуємось, — запропонував я.

— Давай.

— Серйозно?

— Звичайно. Я ж твоя смерть.

Коли вмерла сестра, я відвіз і поховав її поруч з батьками на порослому старими вербами схилі пагорба. Там постійно йдуть дощі, опускаючи небо до землі…