Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— За собою стеж, — відповів я, мало не вистріливши у отвір дверей.

— Свої! — зупинив мене Боб.

До нас забігли два його нових автоматники. Вони відрізнялися лише тим, що в одного за плечима був невеличкий гранатомет, а в іншого — сумка з гранатами.

— Ну, з Богом, — сказав їм Боб.

І перший пальнув із гранатомета прямісінько в коридор перед нами.

— Тільки не відставай, — сказав він мені, коли вони кинулись углиб будинку.

Вони пройшли школу вуличних боїв. Ненадовго затримуючись перед кожними новими дверима, вони робили кожен своє: один вибивав двері, інший кидав усередину гранату, а потім обоє притискались до стіни й одразу після вибуху стріляли в порожнину кімнати.

Їм знадобилося кілька хвилин, щоб обійти перший поверх.

— Я свій! — закричав хтось.

Граната. Вибух. І дві короткі черги.

— Гарні в мене хлопці? — запитав Боб.

— Твої?

— Таткові.

Вони зупинились біля сходів. Але тільки на мить. Потім, не змовляючись, кинули на верх одразу чотири гранати і тільки після цього побігли сходами вгору, не припиняючи стріляти і пригинатись.

— Коли я розпочну свій бізнес, — сказав Боб, забігаючи на сходи, — матиму не гірших.

На другому поверсі було більше кімнат, і їм довелося попрацювати, перш ніж за одними з дверей, що злетіли з петель, закричала жінка.

— Дашка?

— Вона.

Ми стояли в темряві по обидва боки від темного прямокутника дверей.

— Кубарю, ти?

— А хто ж? — відповів він.

— Якого чорта?

— На знак вдячності за хіміка, — відгукнувся він. — Чого ти там стоїш? Заходь, а то без тебе нам не так весело.

Я міцніше взяв пістолет і зайшов у кімнату.

— Привіт, Кубарю.

Тут було досить світло від полум’я машин, що догорали за вікнами. Він притискав до себе Дашу і продовжував тримати пістолет.

— Поговоримо? — запитав він.

— Ти небіжчик, — сказав я, — тільки зачепи її.

І тут вибухнула граната в сусідній кімнаті. Хлопці Боба, залишивши нас з’ясовувати стосунки, продовжували знищувати урок, які ховалися по темних кімнатах.

— Я і так небіжчик, — відповів він. — Ти ж не випустиш мене?

— Випущу.

— А вони? Чого мовчиш? Поручись за них. Не можеш.

— Відпусти її.

— Навіщо? Ми підемо разом. Або звідси, або на небо. Ось так. Я правий, люба?

— Правий, — сказала вона. — Відпусти нас, Глібе.

Я опустив пістолет і зробив крок убік, немов саме для того, щоб Боб, який стояв у коридорі, кинув на середину кімнати чорну осколкову гранату.

— Ой! — зойкнув Стас, відштовхуючи Дашу.

Забившись у найвіддаленіший куток, він закрив голову руками, так і не випустивши пістолет. Я стрибнув, повалив Дашу і встиг хоч якось прикрити її собою. І тільки Боб спокійнісінько зайшов до кімнати.

— Бух, — сказав він, підняв руку і тричі вистрілив у Стаса.

Пострілявши і закидавши гранатами горище, повернулись охоронці.

Боб допоміг піднятись Даші:

— Скажи, що ти рада мене бачити.

— Привіт, — сказала вона. — Я рада.

— Поцілуємось?

— А де Славик?

— Унизу.

— Наступного разу, — сказала йому Даша.

Ми пішли вниз за охоронцями, які не встигли настрілятись, а тому напружено вдивлялись у темряву.

— Той, хто попереду, — Юра, той, котрий нижчий, — Руслан, — розповідав Боб.

— Славні, — відповіла Даша.

— Славні, — кивнув Боб.

З нас трьох вийшов я з будинку першим і першим побачив його.

Він лежав на спині, неголосно кахикаючи і намагаючись затиснути рану на животі. Якби куля влучила трохи вище, він був би вже мертвим, а так — мав ще шанс вижити.

— Славик! — закричала Дашка. — Славик!

Відіпхнувши мене, вона підбігла до нього, упала поруч і обхопила його голову.

— Милий, — шепотіла вона. — Коханий. Ну як же ти так? Чому?

Боб стояв поруч, а охоронці розкладали сидіння в старенькому жигулі.

Їм не одразу вдалося забрати в неї тіло Славика, щоб покласти його в машину.

Боб відчинив водійські дверцята і сказав їй:

— Сідай. Його потрібно відвезти.

— Я сам, — зупинив я їх. — Нехай сяде поряд із ним.

— Ні, — похитав головою Боб, — тобі доведеться залишитись, — і, повертаючись до Даші. — Так треба.

Все ж у них вистачило такту відвести мене від будинку цього разу остаточно мертвого Кубаря. Боб наказав пригальмувати на дорозі до траси і сказав мені:

— Давай.

Я витяг і простягнув йому пістолет, а оскільки він не захотів його взяти, кинув його на сидіння між нами.