Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ти це серйозно?!

— Цілком. Адже тобі що? Ти сьогодні поїдеш, а нам тут жити.

— Їх ще багато залишилось?

— Ні. Це всі, що були.

— Так у чому проблема?

— А як я тепер житиму з цим?

— Ти? Ти повинен поцікавитись, як я житиму з усім цим. Адже це я перестріляв їх. А ти просто сидів поруч, — та, схоже, він не розумів мене.

— Хіба тобі поясниш?

І не треба.

— Я поїду.

— До зими? — запитав дід.

— Швидше за все.

І тут у будинок забіг наскрізь мокрий від поту Славик.

— Швидше! — закричав він. — Швидше! Вони викрали її!

Дід налив йому горілки, але, зробивши ковток, Славик закашлявся, затряс головою і прохрипів:

— Води, — потім він довго пив, переводячи подих, і витирав піт.

— Розповідай.

А розповідати особливо й не було про що. Повернувшись, вони провели решту дня на кухні, а ніч — у ліжку. Вранці він приготував їй сніданок, а вдень пішов у магазин:

— За олією і панірувальними сухарями.

Коли ж він повернувся:

— Я ходив якихось двадцять — двадцять п’ять хвилин — її вже не було.

У квартирі він знайшов цілковитий безлад, і не було ані записки, ані телефонних дзвінків.

— Може, вона просто вийшла?

— У капцях і халаті?

— До сусідів.

— Вони прокололи шини її автомобіля і скинули зі сходів мотоцикл.

— Навіщо?

— Напевно, щоб я не зміг переслідувати їх.

У такому разі вони його дуже переоцінили.

— Нам треба їхати, — канючив Славик.

— Їдьмо, — сказав я.

— Куди?

— У місто. Хоча ні, ти спочатку виріши для себе, чи зможеш ти з цим жити.

— Та пішов ти, — процідив Валера.

— Досить уже вам. Не час зараз…

— Ось, — сказав дід, виносячи мені пістолет із трьома невеликими отворами під нижньою частиною ствола і запасну обойму. — Візьми із собою.

За бажання можна було б навіть швиденько прибрати в Дашиній квартирі. З переляку Славик перебільшив масштаби розгрому — трохи одягу на підлозі, перекинуте крісло, розбитий плафон настінної лампи і розтоптані помадні ковпачки.

Але спочатку ми підняли мотоцикл назад на сходовий майданчик.

— Трохи погнувся метал, — оглянувши його, підсумував Валера. — А так, на півдня роботи.

— Вона все одно хотіла його продавати, — сказав Славик.

— І за скільки?

— Хочеш купити? — запитав я.

— Можна було б.

— Давайте поки що не будемо про це, — попросив Славик.

— Може, є сенс викликати міліцію?

— Не треба, — сказав Валера.

І я кивнув:

— Це зайве.

— Але мені здається…

У цьому не було потреби, тим паче, що я знав, кому належала ідея викрадення жінки, яка стала настільки значимою для нього.

З розірваної диванної подушки все ще сипались, підстрибуючи і розлітаючись по всій кімнаті, білясті кульки поролону, а на кухні поклацував таймер так і не ввімкненої Дашею духовки.

— Нічого?

— А в тебе?

— Теж.

Я повернувся в коридор і зняв слухавку.

— Кому ти? — із надією запитав Славик.

— Спробую її повернути.

— Слухаю, — сказав Макс.

— Привіт, — видихнув я.

— А, — так, немов він не очікував мого дзвінка, — це ти.

— Що нового?

— Та практично нічого. А в тебе?

— Теж без змін.

— Ти ще не виїхав.

— А ти хіба не знаєш?

— Знаю.

— Про все.

— Практично.

— Тоді в чому річ?

— Усе в тому ж.

— Мені привезти його, чи ти приїдеш сам?

— Краще ти.

— І тоді усе буде гаразд?

— Обіцяю, — відрубав він.

І я поклав слухавку.

— Вибач, — сказав я Валері, — але ми повинні їхати.

— Куди? — навіщось запитав він.

— До одного нашого знайомого.

— То це він? — запитав мене Славик.

— Так, — кивнув я.

— А як ж ти?

А що я? Можна подумати, що, якби я сказав «не треба», він би не підставив мене?

— Я радий, — говорив Макс, саджаючи нас перед своїм столом. — Я дуже радий, що ви нарешті погодились прийняти мою пропозицію.

— Не викаблучуйся.

— Ви хочете одразу ж перейти до справи?

— Хочемо.

— Може, чайку з дороги, чи по чарочці коньяку? — грав він.

— До справи.

— Ваша воля, — він висунув одну із шухляд свого столу і поклав перед нами по заповненому різним текстом аркушу.

На моєму було написано:

«Я (далі йшлося про мене) цим документом висловлюю згоду на свою співпрацю з Головним Управлінням, з подальшим зарахуванням у штат його постійних співробітників, з розкриттям усіх відомих мені даних, які, на думку моїх майбутніх колег, можуть становити загрозу для безпеки їхньої країни, що, тим самим, буде гарантом того, що своє рішення про співпрацю я прийняв добровільно і не з примусу».