Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Ми поїхали трамваєм знову до Дашки додому. Валері так нічого і не розповіли.

Хоча ні, не зовсім так. Нічого з того, що не було пов’язано з Кубарем.

— А що ми можемо зробити? — вислухавши нас, запитав Валера.

— Ось я і кажу.

— Сподіваюсь, у тебе вистачить розуму не вплутуватись у це? — продовжив Валера.

— І не тільки в мене.

— А в кого ще? — обережно запитав він.

— У мене, — підказав Славик.

— А-а-а, — протягнув Валера. — Але я одразу попереджаю, щоб потім не було ніяких образ, я в цьому участі не беру.

— Звичайно. Але хоч до діда ти нас довезеш?

Перше, що я зробив, коли повернувся, — перевірив експропрійований пістолет. На щастя, він виявився справжнім.

Зробити ще щось часу вже не було. Я лише долив бензину в харлей і сів у сідло. До мене підбіг Славик, прагнучи примоститись позаду.

— Вибач.

— Ні! — закричав він, чіпляючись за бахрому кофра. — Не залишай мене!

Але того вечора я все ж поїхав без нього.

Вм’ятини й абияк зібраний двигун — Валера не перетрудився, збираючи його. Та харлей все ж мчав мене назустріч заходу сонця, намотуючи на колеса розплавлений бітум доріг. Машини сахались урізнобіч, а міліціонери давилися свистом, намагаючись зупинити мене.

Та мене вела помста.

Кубар збудував будинок на пустищі, немов ще тоді, років зо два тому, готувався до цієї зустрічі. Та щось завадило йому закінчити його вчасно — не було ані засіяної битим склом огорожі, ані протипіхотних мін по периметру. Тільки ґрати на вікнах першого поверху і пеньки на місці дерев.

Вони помітили мене кілометрів за три від будинку, вимкнули світло і залишили кілька прожекторів на даху, які то тут, то там вихоплювали невеликі плями нерівної землі.

Я об’їхав навколо будинку, зупинившись біля дверей, які були відчинені рівно настільки, щоб у них можна було просунути дуло пістолета.

— Ти що, один? — запитав мене той, що стояв за дверима.

— Один, — відповів я, знімаючи окуляри.

— Зброю на землю.

Не поспішаючи, я витяг і кинув під ноги спеціально для цього зіпсований пістолет.

— Ще.

Я похитав головою.

— Ще! — закричав він.

Я розвів руки. Він же вистрелив у землю якраз перед переднім колесом. Але я продовжував мовчати. І тоді вони увімкнули світло. Одразу в кількох кімнатах. Відчинилися двері і, присівши в них, у мене прицілився автоматник, а той, що стояв за ним, наказав:

— Тепер іди сюди.

Я зліз із харлея і рушив до дверей.

Темні силуети спостерігали за мною з вікон верхніх поверхів, ляснули дверцята залишеної неподалік машини. Я глянув у той бік. Дві праворуч й одна саме навпроти дверей, метрів за п’ятдесят. Для стрілка з досвідом — це навіть не відстань. Мені залишалось вірити тільки в те, що, найняті тиждень тому, вони ще не встигли набити руку в стрілянині по рухомих цілях.

Я зробив ще крок і зупинився.

— Ти чого? — але він теж почув шум машини, що мчала до будинку.

Згасло світло, урки в машинах одразу ж викинули сигарети.

— Що це означає?! — закричав урка через знову причинені двері.

— А я звідки знаю?!

Тим паче, що це був жигуль абсолютно непотрібного в цій ситуації Валерки. Зробивши круту петлю, він мало не збив харлей і загальмував за моєю спиною.

Блимнувши фарами і нарешті виключивши галасливий двигун, з жигуля виліз Боб, а зі сидіння поруч із ним — Славик.

— Якого чорта? — запитав я.

— Він попросив, — відповів охоронець, посміхнувшись. — Кохання.

— Будуть ще якісь фокуси? — запитали нас через двері.

— Не буде.

— Тоді зброю.

Боб поліз під піджак, і тут, жовтогарячим вибухом відірвавшись від землі, злетіла в повітря машина з посадженими в засідку урками Стаса.

І практично одразу злилися в один постріли двох гранатометів, і розірвалися автомобілі. А Боб уже лупив у двері, що буквально розлетілись на друзки.

У відповідь полоснули з автомата.

Вибирати не доводилось.

Я упав на коліно і стріляв по вікнах, звідки невпинно стріляли у відповідь.

— У будинок! — кричав мені Боб. — Вистачить, швидше!

Ми кинулись туди, зупинившись перед першим же темним коридором.

— Де Славик?!

— Сховався десь!

— Ти упевнений?

— Упевнений, — відповів він.

У глибині коридору зашурхотів пісок на бетонній підлозі, і ми, не змовляючись, вистрілили.

На вулиці знову почалася стрілянина, цього разу з майже безупинними чергами двох автоматів.

— Перезарядись, — сказав мені Боб.