Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

І рядочок для підпису.

— Зачекай, — зупинив я Славика і взяв аркуш, що лежав перед ним.

Майже те саме, за винятком «з виконанням усіх побажань і вимог, що, на мою (усе про Славика) думку, зможуть забезпечити найкращі умови для моєї роботи».

— Ну то що? — запитав він.

— А що? Підписуй, — сказав я і зробив це першим.

— Ура, — вигукнув Макс, забрав у нас папірці і швидко сховав їх у стіл. — Я вітаю вас.

— І ми тебе теж. Тепер твоя черга.

— Природно, — посміхався він, викладаючи переді мною нове посвідчення, документи на квартиру, ключі від машини і табельний пістолет. — Ще раз вітаю.

Я розгорнув посвідчення. Було з чим — я став підполковником.

Славик отримав звання майора.

— І це все? — розгублено запитав він.

— Ми вирішили, що питання з вашим майбутнім житлом і машиною ми вирішимо одразу ж після того, як почуємо ваші побажання щодо них, — відповів Макс, який завдяки одному підпису Славика став полковником. — Вибір за вами.

— Він не про це, — сказав я. — Де Даша?

— Яка Даша? — не зрозумів Макс. — Твоя сестра?

— Так. Де вона?

— Не знаю, — відповів він. — А що, щось сталось?

О чорт!

Я упав животом на його стіл, намагаючись дотягнутись до шухляди з винесеним самому собі вироком.

— Пізно, Глібе! — занадто моторно, як на каліку Макс вчепився в мене лівою рукою, натискаючи праву кнопку вмонтованого під стільницею дзвоника. — Вже нічого не зміниш!

У кабінет забігли «мої майбутні колеги», стягнули мене, посадили на стілець, сказали Максу:

— Так точно, — на його «вільні», повернулися за незамкнені двері.

— Пізно, — ще раз сказав він.

— Який же ти гад.

— Ти ж сам захотів… — вимовив Макс. — Я думав… — він уважно дивився на мене. — Чи ти ще не знаєш?

— Про що?

— А я то думаю.

Скрипнувши колісьми крісла, він застукав по клавіатурі і витяг із надр Управління мою особову справу. Прогнав її по екрану і зупинив у самому кінці, розвернувши до мене монітор:

— Я був упевнений, що ти вже знаєш.

«Ліквідація схвалена відділом внутрішніх розслідувань Головного Управління» — було написано там. І, як завжди буває на цій клятій роботі, ані вибачень, ані хоч яких-небудь зрозумілих аргументів.

— Я дізнався про це ще вранці. І говорив саме про це, коли ти подзвонив мені. Я уявлення не мав про те, що щось сталося з Дашею. До речі, що з нею сталось?

— Розповідай, — сказав я Славику. — Тепер він вирішуватиме всі твої проблеми.

Славик глянув на Макса, і той схвально кивнув.

— Ви розумієте, я приготував сніданок, а вона вирішила приготувати обід…

— І що ти думаєш про все це? — запитав він.

— Я? Може, татко повернувся.

Макс похитав головою:

— Навряд чи.

— … або те, про що я не знаю, або Кубар.

— Але ж він мертвий, — здивувався Славик.

— Поранення виявилось не смертельним, — сказав йому Макс і натиснув на кнопку дзвоника.

— Слухаю, — до кабінету увійшов хлопець у цивільному.

— Івана до мене.

— Викликали? — запитав Іван, з’явившись за хвилину.

— Сідай.

Він сів поруч зі мною.

— Знайомся, — сказав йому Макс. — Це Гліб.

— Дуже радий.

А Макс пояснив:

— Останні кілька років він займається групою Кубаря.

— Що там нового?

— З Кубарем? — уточнив Іван. — Я можу принести документи.

— Давай так.

— Та начебто нічого.

— Там ще є хтось із наших?

Він кивнув.

— Зв’яжися з ним.

— Це необхідно?

— Дуже. І довідайся, де він зараз, хто з ним поруч із тих, кого не було вчора. Довідайся — і одразу до мене.

А коли він вийшов, Макс сказав:

— Півгодини в нас ще є.

— І ти пропонуєш випити!

— Якби ти бачив, яку я підібрав тобі квартиру, — розповідав Макс. — Стелі, мов у шахті, а з вікна видно куполи і небо.

— Припини знущатись.

— Ні, серйозно. Метро близько, магазини. Четвертий поверх. Консьєржка.

— Молода?

— Та їх там кілька.

Славик тим часом дивився на нас, мов на божевільних монстрів.

— Де я живу, знаєш. Заходитимеш.

Я ще раз глянув на Славика.

— Макс, хто ним займатиметься?

— Поки що не знаю. А що?

— У нього там залишилась мама. Потрібно привезти стареньку.

— Звичайно, — кивнув він. — Сьогодні ж наші люди займуться нею. Щось іще?

— Ні, — мовив Славик.

— Ні, — сказав я.

Запитати щось про себе? Та я знав, чим займатимусь. Після того, як мене перевірять і вишлють із країни усіх виданих мною агентів, вони запропонують мені пенсію або роботу, заповнену сидінням у такому ж, як цей, кабінеті з вузько обмеженим колом контактів. Дурниця, читатиму газети, гратимусь на комп’ютері і садитиму на дачі капусту.