Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Повернувся Іван зі стенограмою телефонної бесіди і віддав її Максу.

— Я можу йти?

— Почекай.

— І що там? — підводячись зі стільця запитав Славик.

— Тримайте, — простягнув йому аркуш Макс.

— Можна читати?

— Звичайно.

— І, бажано, вголос.

Якщо опустити численні паролі й адреси явок, Даша була в Кубаря, і найближчим часом він не збирався розлучатися з нею. Зараз він із двома десятками урок готується до якоїсь зустрічі. І наразі не планує залишати свій заміський недобудований будинок.

— Який у нього телефон? — запитав я, повертаючись до Івана.

— У агента?

— У Кубаря.

Він продиктував.

Макс підсунув до мене телефон, і я подзвонив Кубарю.

— Слухаю? — процідив хтось із його урок.

— Мені потрібен старший.

— А хто це?

— Гліб.

— Який Гліб?

— Ти що, недоумок?

— І все ж?

Я вилаявся, і трубку взяв Кубар.

— Невже? — мовив він. — А я вже й не сподівався, що зважишся.

— Чого тобі треба?

— Ти там тихіше, — попередив Кубар. — Хоч Даша — дівчина з досвідом, мої хлопці засапаються, перш ніж вона навіть почне стогнати. Хочеш? Чи відрізати їй руки. Ти ж знаєш, як це робиться?

— Ти вирішив помститися?

— Навіщо ж. Ми між собою начебто усе з’ясували. А от хіміка свого ти мені привезеш. Скільки не думав, але я ніяк не можу обійтися без нього. Розумієш? Я не чую.

— Розумію.

— Ось і чудово. Сьогодні об одинадцятій. Адресу знаєш?

— Ні.

Він продиктував.

— Гарантії.

— Це навіть не смішно. Які тут можуть бути гарантії? Просто приїжджайте і все, а там як Бог дасть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Ти мене на зрозумів не бери, — загиготів він. — Жарт. Приїжджай давай. Я чекаю.

— Ну що? — запитав Славик.

Я розповів.

Макс посміхнувся, а Славик відрізав:

— Я згоден.

— Я не можу погодитися з цим, — заперечив Макс.

— Але інакше вони одразу вб’ють її.

— Уб’ють, але не одразу.

— Ти даси мені людей? — запитав я.

— Я не маю права. Ти ж тільки годину, як завербований, і поки що рано говорити про те, чи входитимуть такі операції у сферу твоєї компетенції.

— Я убивця блатних, — нагадав я.

— Вибач, — сказав Макс, — але тепер це вже не має значення.

— Ви звільните її? — запитав Славик.

— Ні, — чесно зізнався Макс.

— Але чому?!

— Та тому, що на ваші з Глібом імена вже продано квитки, і літак, злітаючи, зазнав аварії. Кількість жертв ще не знає ніхто, але дві будуть точно. Ви і Гліб. Рівно за півгодини ви помрете, і більше ніхто не побачить вас. Ви починаєте нове життя, в якому немає місця нікому з тих, хто знав вас раніше.

— Без винятків? — тихо перепитав Славик.

— Такі умови договору.

— А що ж тепер?

— Нічого. Вас відвезуть поки що на нову квартиру Гліба, де ви поживете кілька днів, до приїзду вашої матері, і визначитеся з тим, на яких умовах вам хотілося б жити і в якій із запропонованих вашій увазі установ хотілося б працювати.

— Але ж ви…

— Вас проведуть, — сухо відповів він.

Навіть не намагаючись йому заперечувати, я засунув у кишеню ключі від своєї нової квартири і запитав, підсуваючи до себе пістолет:

— Можна?

Макс негативно похитав головою, а я питально підняв брову.

— Посвідчення, — пояснив він.

Воно набирало чинності лише через сорок п’ять днів.

Четверо викликаних Максом цивільних вивели нас із будинку Головного Управління, провели на стоянку і посадили в автомобіль, що виїхав з найближчого ряду. Один із них сів на заднє сидіння поруч зі мною, а інші повернулися назад.

Такий самий водій-цивільний вивів машину на дорогу, і вона затряслась по бруківці.

А далі нас замкнуть на четвертому поверсі і пильно охоронятимуть, Стас уб’є Дашу, а Валера, прочекавши кілька днів, заспокоїться, так і не зрозумівши, що з нами усіма сталось.

Я засунув руку в нагрудну кишеню.

— Руки, — скомандував мені цивільний.

— Сигарети, — відповів я і, миттєво витягши пістолет, із розмаху вдарив ним його в обличчя. Потім, тицьнувши дулом у шию водія, попередив:

— Тихо. Інакше стрілятиму.

Він спробував підняти руки, потім знову схопився за кермо і, звернувши до бордюру, зупинився.

Я вдарив його трохи вище підголівника і поплескав долонею по піджаку цивільного, котрий напівлежав на моєму сидінні. Він носив пістолет на поясі, а запасну обойму — в кишені штанів. Я забрав їх і виліз із машини до Славика, який буквально тремтів від нетерпіння.

— Біжімо, — запропонував він.

— Навіщо?