Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Не було сенсу підводитись, не було сенсу кудись іти. Тут не існувало нічого іншого. А якщо лежати, то, можливо, вони не одразу помітять мене, лопочучи перетинчастими крилами.

— Геть! — прокаркала довгохвоста тварюка, випускаючи пазурі і розтягуючи перетинки між пальцями.

— Геть! — повторювали інші, літаючи навколо мене й опускаючись усе нижче.

Я схопив камінь, але він розсипався жовтим піском. Я стиснув кулаки, але вони були шкірою, що обтягає кістки. А бридкі тварюки опускались все нижче і та, що знайшла мене першою, вже протискувала лапу між моїми ребрами, щоб розірвати груди. Мої руки притиснули до каміння. На моїх черевиках теж сиділи тварюки. А та, перша, вже витягала з мене брудно-сіру грудку моєї душі, щоб віднести її в пекло.

— Агов, — покликав її той, що помер у смердючій цистерні з-під бензину. — Я тут.

— Прийшов подивитись? — посміхаючись, каркнула тварюка. — Є привід для свята.

— Є, — відповів він.

Я навіть не знав його імені.

Але він підняв автомат і вистрілив.

Тварюка розтеклась по мені слизом, а інші миттєво знялись у повітря, падаючи і дряпаючи лапами пісок. Тут ніколи не закінчуються патрони, і він стріляв, поки остання з них не впала на землю.

А він повернувся і пішов геть.

— Почекай! — закричав я, намагаючись повзти за ним. — Почекай! Стій! Адже ти вибачив мене!

Він озирнувся чорним, згнилим у мокрій землі обличчям і сказав:

— Ні.

Тільки тому не дозволивши мені вмерти…

Я корчився на засипаній піском підлозі, а Знахар стрибав навколо і кричав:

— Він повертається! Звір! Звір іде до нас!

Гуркотіли бубни, хіпі кричали:

— Звір!

А на вівтар стікали струмочки воску.

— Звірю, ти чуєш мене? — скрикнув Знахар, обриваючи загальний гамір.

Я сказав:

— Так, матір твою.

— Тепер ти можеш убивати! Тепер у тебе немає душі! Тепер вона стане твоєю! Пророцтво Лірохвоста… Ти! — закричав він, вказуючи на хіпі, що зігнувся від страху. — Твоєю кров’ю омиє себе Звір, що відродився!

З нього зірвали одяг і виштовхнули до мене, а Знахар закричав:

— Убий! Убий його!

Я лише з силою відштовхнув його, і він швидко поповз до дверей.

— Звір не задоволений! Звір хоче іншу жертву! — репетував Знахар, топчучи його.

— Жертву! Жертву! — горлали хіпі.

— Дайте йому ту, яку ми берегли для нього!

Прамати, яка причепурилась на честь торжества, підвела до мене прикрашену ланцюжками дівчину-конячку.

— Візьми її! — репетував Знахар. — Візьми! Вона наша жертва тобі!

Конячка покірно опустилась на коліна, а вони чекали, коли я накинусь на неї.

Я схопив Знахаря за хламиду і підтягнув до себе.

— Слухай мене.

— Так, — швидко відповів він.

— Зупинись. А то здохнеш за цими іграми.

— Ти про що, Звірю? Я обраний Богом. І він береже мене! Вона моя опора і захист від зла! Але ти не знаєш Бога! Ти не відчуваєш його в собі, — і закотивши очі, він заголосив. — І коли він прийде, вони не впізнають його. Вони скажуть: «Хто це?». І ніхто не відповість їм. А коли вони отямляться, то сліди його заповнить вода. Так сказав Лірохвіст.

І всі інші підхопили:

— Так сказав Лірохвіст!

— Ідіоти, — я відштовхнув його від себе і рушив до виходу.

— Стій! — закричав Знахар. — Візьми із собою нашу жертву!

— Я не Звір, — сказав я. — Принаймні не у вашій країні.

— Ти Звір, — репетував Знахар поки я йшов до виходу. — Ти Звір! — репетував він, збігаючи за мною сходами. — Ти Звір! Лірохвіст обрав тебе! А його обрав Бог! Ти Звір! — ще довго лунало за мною на темній безлюдній вулиці.

Я їхав нічним лісом, напівлежачи на задньому сидінні таксі і думав про всю цю маячню, про те, що я все ж пам’ятав ім’я того хлопчика з цистерни, і про те, що він марно сподівався зробити мені гірше, коли залишав мені життя…

Мене ніхто не чекав, і хвіртка була замкнена.

Я підтягнувся і перестрибнув через огорожу. Добре, що вони не тримали собак.

У будинку не було світла, а після вчорашнього мені зовсім не хотілося будити їх. Дашиної машини у дворі не було. Стояв лише старенький Валеркин жигуль, у який я і заховався, коли почувши:

— Привіт, — ще до того, як зачинив дверцята.

— Не спиш?

— Ні, — відповів Валера. — Завтра прийдуть за машиною.

— Ну і що? — запитав я.

— Ти думаєш, усе минеться?

Я кивнув, поклавши руки на кермо.

— Де всі?

— Даша відвезла цю панянку і свого приятеля в місто. Дід нервував, але в нього є універсальні ліки, якими він і вилікувався. Зараз спить. Пішли в дім.