Не було сенсу підводитись, не було сенсу кудись іти. Тут не існувало нічого іншого. А якщо лежати, то, можливо, вони не одразу помітять мене, лопочучи перетинчастими крилами.
— Геть! — прокаркала довгохвоста тварюка, випускаючи пазурі і розтягуючи перетинки між пальцями.
— Геть! — повторювали інші, літаючи навколо мене й опускаючись усе нижче.
Я схопив камінь, але він розсипався жовтим піском. Я стиснув кулаки, але вони були шкірою, що обтягає кістки. А бридкі тварюки опускались все нижче і та, що знайшла мене першою, вже протискувала лапу між моїми ребрами, щоб розірвати груди. Мої руки притиснули до каміння. На моїх черевиках теж сиділи тварюки. А та, перша, вже витягала з мене брудно-сіру грудку моєї душі, щоб віднести її в пекло.
— Агов, — покликав її той, що помер у смердючій цистерні з-під бензину. — Я тут.
— Прийшов подивитись? — посміхаючись, каркнула тварюка. — Є привід для свята.
— Є, — відповів він.
Я навіть не знав його імені.
Але він підняв автомат і вистрілив.
Тварюка розтеклась по мені слизом, а інші миттєво знялись у повітря, падаючи і дряпаючи лапами пісок. Тут ніколи не закінчуються патрони, і він стріляв, поки остання з них не впала на землю.
А він повернувся і пішов геть.
— Почекай! — закричав я, намагаючись повзти за ним. — Почекай! Стій! Адже ти вибачив мене!
Він озирнувся чорним, згнилим у мокрій землі обличчям і сказав:
— Ні.
Тільки тому не дозволивши мені вмерти…
* * *
Я корчився на засипаній піском підлозі, а Знахар стрибав навколо і кричав:
— Він повертається! Звір! Звір іде до нас!
Гуркотіли бубни, хіпі кричали:
— Звір!
А на вівтар стікали струмочки воску.
— Звірю, ти чуєш мене? — скрикнув Знахар, обриваючи загальний гамір.
Я сказав:
— Так, матір твою.
— Тепер ти можеш убивати! Тепер у тебе немає душі! Тепер вона стане твоєю! Пророцтво Лірохвоста… Ти! — закричав він, вказуючи на хіпі, що зігнувся від страху. — Твоєю кров’ю омиє себе Звір, що відродився!
З нього зірвали одяг і виштовхнули до мене, а Знахар закричав:
— Убий! Убий його!
Я лише з силою відштовхнув його, і він швидко поповз до дверей.
— Звір не задоволений! Звір хоче іншу жертву! — репетував Знахар, топчучи його.
— Жертву! Жертву! — горлали хіпі.
— Дайте йому ту, яку ми берегли для нього!
Прамати, яка причепурилась на честь торжества, підвела до мене прикрашену ланцюжками дівчину-конячку.
— Візьми її! — репетував Знахар. — Візьми! Вона наша жертва тобі!
Конячка покірно опустилась на коліна, а вони чекали, коли я накинусь на неї.
Я схопив Знахаря за хламиду і підтягнув до себе.
— Слухай мене.
— Так, — швидко відповів він.
— Зупинись. А то здохнеш за цими іграми.
— Ти про що, Звірю? Я обраний Богом. І він береже мене! Вона моя опора і захист від зла! Але ти не знаєш Бога! Ти не відчуваєш його в собі, — і закотивши очі, він заголосив. — І коли він прийде, вони не впізнають його. Вони скажуть: «Хто це?». І ніхто не відповість їм. А коли вони отямляться, то сліди його заповнить вода. Так сказав Лірохвіст.
І всі інші підхопили:
— Так сказав Лірохвіст!
— Ідіоти, — я відштовхнув його від себе і рушив до виходу.
— Стій! — закричав Знахар. — Візьми із собою нашу жертву!
— Я не Звір, — сказав я. — Принаймні не у вашій країні.
— Ти Звір, — репетував Знахар поки я йшов до виходу. — Ти Звір! — репетував він, збігаючи за мною сходами. — Ти Звір! Лірохвіст обрав тебе! А його обрав Бог! Ти Звір! — ще довго лунало за мною на темній безлюдній вулиці.
Я їхав нічним лісом, напівлежачи на задньому сидінні таксі і думав про всю цю маячню, про те, що я все ж пам’ятав ім’я того хлопчика з цистерни, і про те, що він марно сподівався зробити мені гірше, коли залишав мені життя…
Мене ніхто не чекав, і хвіртка була замкнена.
Я підтягнувся і перестрибнув через огорожу. Добре, що вони не тримали собак.
У будинку не було світла, а після вчорашнього мені зовсім не хотілося будити їх. Дашиної машини у дворі не було. Стояв лише старенький Валеркин жигуль, у який я і заховався, коли почувши:
— Привіт, — ще до того, як зачинив дверцята.
— Не спиш?
— Ні, — відповів Валера. — Завтра прийдуть за машиною.
— Ну і що? — запитав я.
— Ти думаєш, усе минеться?
Я кивнув, поклавши руки на кермо.
— Де всі?
— Даша відвезла цю панянку і свого приятеля в місто. Дід нервував, але в нього є універсальні ліки, якими він і вилікувався. Зараз спить. Пішли в дім.
Читать дальше