Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Диявол ударив хвостом по землі, що розкололась до самісінької вогненної основи.

— Господи Ісусе, — не в змозі говорити, я подумки молився, — якого дідька ти чекаєш? Врятуй мою душу грішну. Врятуй і збережи.

— Амінь, — закінчив за мене Диявол.

Мовчазна баба, зненацька опинившись поруч зі мною, стягнула з плеча зазубрену косу і замахнулась нею, щоб завдати удару.

Дитячий лемент, що змітає все на своєму шляху:

— Чужий! Я! Я твоя смерть!

Постукавши наступного ранку, покоївка запитала:

— Вам прибрати?

— Не треба, — я зашнурував туфлі і, згасивши сигарету, одягнув піджак на зім’яту сорочку.

Я спустився униз, розрахувався і пішов до неї.

Чорт із нею, з Олею, я не залишусь один. У мене було до кого піти в цьому місті.

Чорт із ним, зі Славиком. Повернеться і одружиться. А що йому станеться?

Чорт із нею, з його мамою, понервує і звикне до занадто дорослої для її сина невістки. Віддасть їй десяток салатниць і кілька комплектів постільної білизни. Питиме з нею вечорами чай і читатиме книжки онуку.

Чорт із нею, з Дашкою! Я ніколи не був їй потрібен, так, тільки слова і кілька поз під настрій, а останні одинадцять років кожен сам по собі, щоб зрідка зустрівшись: «привіт», «ну, як ти?», «я рада за тебе», «не одружився?», «а ти?», «майже», «вечеря в холодильнику, доручення і ключі на поличці за книжками», «приїжджай», «я сумуватиму», «дзвони мені». Та й усе. Більше нічого. Все інше я вигадав сам, і ні для кого більше не має значення те, що минуло.

Татко? То нехай застрелиться до бісової матері. Урка не підніме руку на співробітника Головного Управління. Принаймні поховають з почестями. Не зважиться. Тим паче, що Боб розповість йому, хто я такий. Пішли вони всі під три чорти!

Все!

О чорт! Мені потрібен хоч хтось!

Я не можу залишатись один!

Тільки її я знав у цьому місті.

Саме до неї я йшов.

Я насилу знайшов їхній будинок — серед безлічі однакових, побудованих за розмноженим на ротапринті проектом п’ятиповерхівок, двічі повертаючись до знайомої лавки біля входу в крихітний парк і двічі занурюючись у лабіринти брудних вуличок, що плутаються доріжками крихкого асфальту. Врешті-решт я знайшов їх за розмальованими стінами будинку і повною відсутністю завіс на вікнах, а ще за пофарбованими в божевільний бузковий колір балконними дверима і стрічками, уплетеними в його тендітні перильця.

Третій поверх. Пляма моєї крові на сходах.

Дзвоника не було, постукав.

— Хто? — запитали неголосно.

— Я.

Мені відчинили, і я вдарив ногою по дверях.

Кошлатий хіпі відлетів усередину вітальні. Спробував підвестись, але я притис його до підлоги і вперся коліном у його горло:

— Де вона?

— Хто? — прохрипів він.

Інший, відчинивши двері туалету, виходив до нас, защібаючи важку пряжку ременя. Ударивши першого головою об підлогу, я підскочив до другого й одразу ж вдарив у живіт:

— Де вона?

Йому перехопило подих.

— Де вона?

Але він мовчав, і я вдарив його знову.

На цвяхах по всьому коридорі висів одяг, прикриваючи гостроносі обличчя в круглих окулярах і дурні написи: «шлях у вічність пролягає через смерть» і «ще одна цеглина у стіні».

Я відчинив двері в застелену матрацами кімнату.

Там спав ще один.

Наступивши на відкинуту руку, я розбудив його:

— Де вона?

— Хто, брате?

— Вона.

— Я не знаю про кого ти, брате. Але мені боляче.

Я вдарив його ногою в обличчя і відчинив наступні двері.

Тут на підлозі навколо зляканої дівчини сиділи з десяток довговолосих, прикрашених бісером дітлахів і мовчки слухали те, що вона їм читала:

— Хвіст його потягнув із неба третину зірок і поскидав їх на землю, — та не витримавши моєї присутності, вона замовкла.

— Де вона?

— Я не знаю, про кого ви…

Заплакала дитина, і я сказав їй:

— Читай.

— Але…

— Читай!

Вона квапливо перегорнула сторінку:

— Боже! Язичники прийшли у вотчину твою. Спаплюжили святий храм твій. Єрусалим перетворили на руїни.

Наступна кімната виявилась крихітною, прикрашеною склом і фольгою комірчиною.

— Трупи рабів твоїх віддав на поїдання птахам небесним. Тіла…

Вівтар у формі піскового годинника, хрест на віддаленій стіні, посипана білим піском підлога.

— Пролили кров їхню, як воду, навколо Єрусалима…

Палаюча свічка сотні разів відбивалась у різнобарвних шматочках скла й осідала кіптявою на розмальованій ангелами стелі.

Я зачинив двері і пішов геть.