Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ти куди? — запитав дід.

Але я не відповів, кульгаючи до хвіртки.

— Тобі не можна йти, — зупиняв мене Славик. — Можуть розійтися шви.

Піднявши вгору середнього пальця, я помахав ним і, зачинивши за собою хвіртку, пішов у напрямку електрички.

Це доля. Я тільки-но ступив на платформу, як із нею порівнявся потяг і відчинив двері практично порожніх вагонів. Так мало бути. Я тицьнув кілька купюр контролерам, які підійшли до мене.

Що я міг зробити?

Вийшовши на центральному вокзалі, я замовив каву в ресторані на другому поверсі. А потім ще дві. Гучномовці повідомляли номери потягів, що відходили. Метушились люди з важкими валізами і замурзаними шоколадом дітьми. Кілька млявих міліціонерів відганяли від стін жебраків, а я вийшов до стоянки таксі.

У роті був смак питва, що його мені давала Прамати.

І коли таксист увімкнув лічильник і запитав:

— Куди?

Я відповів:

— У готель.

Майже добу пролежав я у крихітному номері із застеленим жовтим пледом ліжком, скляною попільничкою і сифоном із теплою водою. Я бачив сон, мерзенний і страшний, мов продовження мого нескінченного життя.

…першим поривом вітру розбило черепицю і, перетворивши її на червоний пил, рознесло над покинутими будинками. Засипавши очі штукатуркою, роз’їхались блоки стелі. Не стримувані розм’яклим фундаментом стіни, хитнулись, упали з гуркотом, і я опинився один серед почорнілих дерев під застиглими важкими хмарами.

Безліч однакових птахів, що летять, змахуючи крилами, в такт крокам, під якими провалюється асфальт, очистили зелено-чорне небо, розплавившись у диску вовчого місяця.

Я чув звук, я бачив, що сліди вели до мене, я відчував, як тхне його подих.

А він стояв поруч, розглядаючи мене.

— Хто ти?! — волав я, не знаходячи давно відому відповідь. — Чого тобі від мене треба?!

Він шкірився, і що більше я захлинався страхом, то ширше він роззявляв, розтягував свою потворну пащеку. А коли не залишилось нічого, крім лементу і жаху, повітря між нами почало закручуватись у спіраль, засмоктуючи нас, поступово наділяючи його плоттю і перетворюючи мене на порох.

Мій мозок упав і розтікся плямою, у якій відбився Він.

— Ні!

— Так, — відповів Диявол, вивищуючись наді мною.

Його шкіра здіймалась подихом міріадів ув’язнених у ньому душ. Здіймаючись від плечей і обплітаючи голову князівською короною, роги доторкались до зірок, а позбавлені зіниць очі з’являлись із порожнечі світобудови, щоб знову повернутися до неї. Обхопивши ледь зігнуті ноги, хвіст ранив їх укритими рідкою шерстю шипами, а тверда грива, що росла уздовж хребта, не могла приховати складки бородавчастих наростів.

— Наситити тебе змістом…

Тонкі пальці потяглися до мене.

— Звіре! — з відблисків пазурів на мене ще дивилось закривавлене обличчя. — Поверни мене!

— Спробуй, — запропонував він.

Він озирнувся, він побачив Диявола і заволав так, немов це не я убив його кілька місяців тому під удари божевільних бубнів.

— Хіба на тебе покладаюсь? У твоїй тіні заховаюсь, поки не минуть лиха? — запитав Диявол, розтираючи його між пальців на сріблястий пісок. — Хіба ти даруєш мені насолоду і спокій?

Ми стояли в чорному, позбавленому тіней колі, за багряними межами якого рухались бузкові силуети.

— Хіба це ти? — запитав Диявол, і кілька багатоголових тварюк, утримувані подібними на козлів вершниками, засунулися в коло своїми кошлатими мордами. Плач шакалів і стогони гієн.

Лопочучи пересохлими крилами, над нами закружляли людські кістяки в ореолі жовтих німбів від вставлених у діри їхніх очниць недопалків свічок.

— І ти не перетвориш ріки на полин, і не знищиш мудрих старців і жителів двох міст… То який же ти Звір? І що ти відповіси їй?

У кривавому тумані за його спиною утворився просвіт, що відчинив вимощену кам’яними плитами дорогу, яка сповзала до чорної річки. І я одразу упізнав стару, яка брела до нас, хоча вона й накинула на опущене обличчя каптур свого позначеного тлінням плаща.

— …злива останніх двадцяти років, — вона почула дитячий голосок і завмерла, так і не поставивши в пил утримуваний кощавою рукою посох.

Назустріч їй, дорогою, що вела до протилежного кінця кола, йшла дівчинка. За нею було світло, а в її пальцях тремтіла палаюча, віддзеркалювана у сльозах, свічка:

— У трави є спосіб бути величною, переконувати нас у невпізнаних змінах, але, що б ти не робив, — приготовано зворотний хід, — шепотіла мені Янга. — Випали потім голки любові, зіскрібаючи кам’яний морок. Зливою пройшло двадцять, залишилось одинадцять, повних незнання. А може, творець любові мертвий?