Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Тут щось не так? — вирішив уточнити я.

— Звичайно. І перше — те, що вона кохає тебе вже одинадцять років…

Що йому до того, що я йшов до неї півжиття?

— А ще ти повинен очиститися від рештків добра, що залишилось у тобі.

— Якого добра, Знахарю? Де ти бачив його в мені?

Я був п’яний від цієї дурманної трави і готовий був сказати і зробити будь-що, що допоможе мені одержати її. Я міг зняти номер у готелі, я міг узяти її на траві парку, я міг цілувати її і говорити про кохання, мені було добре поруч із нею, я міг думати тільки про своє кохання до неї. І я посміхався.

— Я заберу її.

— Хочеш спробувати ще раз? — він ляснув у долоні, і увійшла вона.

— Ось той, кого ти чекала так довго.

Вона подивилась на мене величезними, повними страху очима.

— Ти підеш із ним?

— Так, — сказала вона.

— Так?

— Коли настане мій час.

— Навіщо ти підеш із ним?

— Щоб бути поруч і більше ніколи не розлучатися з ним. Щоб чекати повернення, коли він піде. Щоб кохати його.

— Це гіпноз, — сказав я. — Біле Братство.

— Ні. Ми так виховали її. Для тебе.

Вона народилась у невеликій комуні хіпі, що перебивались, граючи і співаючи на вулицях і продаючи цілющі трави.

Коли їй виповнилось п’ять років, до неї підійшов Лірохвіст і показав:

— Ось вона.

— Не може бути?! — здивувався Знахар. — Невже ти вирішив відзначити нас?

— Не я. Бог.

— Ходімо зі мною, — покликала її Прамати.

І вона стала чужою серед гамірливих хіпі.

Тричі терміном на рік — у сім, одинадцять і тринадцять років — її замикали в порожній кімнаті, приносячи їжу тільки під час сну, й упродовж усього року не розмовляли з нею.

— Вона повинна навчитись задовольнятися собою, — пророкував Знахар. — Вона повинна навчитись чекати. Адже все її життя складатиметься з чекання того, хто прийде за нею. Так каже Лірохвіст.

Її навчали читати за величезною пошарпаною книгою. Її навчали вдихати дим, що тлів в осколках пляшкового скла, та передбачати майбутнє. Їй співали пісні Лірохвоста, змушуючи запам’ятовувати їх.

І нікому, крім Знахаря і Праматері, не дозволялось розмовляти з нею.

Її вчили любити мене, хоча любов її виражалась у цілковитій покорі.

І всі ці роки Лірохвіст пробирався крізь хмари диму до Бога, що обрав його.

Її не було. Тільки Знахар сидів навпроти мене.

— То яким буде твоє рішення?

— Знахарю, ти виглядаєш ідіотом.

— Не більше ніж ти у своїх параноїдальних снах. Не більше ніж ти, коли підеш звідси один, замість того, щоб забрати її з собою. Спробуй. Для тебе це буде не так страшно. Адже в тобі майже не залишилось добра.

— Але навіщо тобі це?

— Якщо Бог обрав Лірохвоста, невже ти думаєш, він не дасть йому свого власного Звіра?

Це була відповідь на питання щодо сенсу життя упродовж десятка останніх років. Я прожив їх лише для того, щоб стати клоуном в ідіотській забаві півсотні схибнутих хіпі. Все правильно. Але мені чомусь стало шкода себе.

І я сказав:

— Гаразд, що я повинен зробити для цього?

— Чекай, — відповів мені Знахар. — Ми прийдемо за тобою.

Але за мною прийшли кілька хіпі.

— Йдіть за нами.

Я пішов, щоб опинитись у заставленій палаючими свічками кімнатці з іграшковим вівтарем.

Одягнений у коричневий плащ Знахар стояв за ним, схрестивши на грудях руки, а десь за тонкою стіною гриміли бубни і маленькі залізні бубонці.

— Опустися, — сказав він.

Я не поспішаючи сів.

— Ти готовий?

Так, я, здається, був готовий до цього.

— Тоді пий, — сказав він, вказуючи на чашу, що стояла переді мною.

Я зробив ковток. Усе та ж гидота, що розриває болем шлунок і перехоплює подих. Роз’їхалися стіни і хіпі, що стояли до цього у вузьких дверях, змогли підійти до вівтаря.

— Пий.

Я пив. Я випив до дна. Я побачив, що воно розмальоване хрестами і зміями. Я відкинув чашу, і вона покотилась у траву, а я повис у повітрі, щоб наштрикнутись на гілку, яка стирчала з поваленого стовбура.

— Смерть! — закричав десь Знахар. — Чужий помер! Його більше немає!

На мене з гуркотом упав харлей, і я побачив рокера, що застрибнув на колоду. Посміхнувшись, він навіщось підняв обріз і вистрілив. Навіщо? Я й так був уже мертвий.

— Цей готовий, — сказав рокер, витягаючи гільзу. — Що з його повією?

— Дихає.

— То трахни її.

Я лежав серед жовтого каміння.

Такого ж кольору небо та вітер, наповнений пилом і піском.