Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ми стали посміховищем у сусідів наших… — читала дівчина.

А я вийшов у коридор, штовхнув плазуючого там хіпі і закричав:

— Знахаре! Матір твою. Де ти?!

Мені не відповіли. Я скинув із плити каструлю, зірвав зі стіни кілька ганчірок і тільки тоді помітив промінчик сонця, що пробивався через щілину ще одних дверей.

Я вдарив по них, і вони розчинились.

Серед стелажів, що займали всю кімнату, розкладених на поличках трав і золотого пилу, який кружляв у повітрі, стояла вона — маленька дівчина-конячка.

Я зачинив за собою двері і сказав:

— Добридень, я прийшов за тобою.

— Ну і що? — видихнула вона, перебираючи сухі стебла.

— Ходімо.

— Куди?

— Зі мною.

— Я не хочу, — мовила вона. — Хочеш? — вона простягнула мені кілька сухих листків.

— Навіщо?

— Ти вдихатимеш їхній дим і побачиш білі вежі, жовтий пісок або те, що тобі належить побачити.

— Не хочу.

— Звичайно, ви, чужі, можете прожити і не бачачи їх.

— Ходімо.

— Ні. Знахар вважає, що ще не час для цього.

— Знахар?

Вона кивнула.

І я покликав:

— Знахарю!

Цього разу він з’явився майже одразу, а за ним — десятки зо два хіпі (не зрозуміло, звідки вони з’явились) і Прамати.

— Я радий бачити тебе, — сказав Знахар.

— І я тебе теж. Ти мене пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Я прийшов за нею.

— Вражаюче. Просто Аттіла-завойовник. Як у вас, у звірів, усе просто — захотів і забрав усе, чого захотів.

Я промовчав.

— Ходімо, — сказав він, — посидимо. Я дещо розповім тобі — ти послухаєш. А там, може, і покуриш.

Ми сиділи серед дірявих матраців, накритих брудним ганчір’ям, один навпроти одного, підклавши під себе ноги і передаючи один одному набиті травою сигарети, що диміли, сипалися попелом, догоряли до мундштуків, а ми прикурювали знову і знову.

— Очі папороті стежать за новачками, — розповідав Знахар, — зітхають, видихаючи струмочки чарівного диму… Зітхаю і переступаю через регіт, залишивши справи. Виходжу до бірюзової галявини, засіяної зірками. Втрачаю відчуття, усіх нас, усе… Але я пізнаю платонічний холодок… Майже всіх нас змушує повертатись одна і та ж сила.

— Маячня, — мовив я.

— Але так казав Лірохвіст. Він великий. Він знає майбутнє. Він навіть пророчив те, що ти з’явишся тут. Незабаром, коли ангел зніме останню печатку, і Телець залишить своє місце біля трону, тобі випаде стати поруч із ним і зрадити його.

— Маячня, — нарешті я почувався, як раніше, і мені було смішно слухати цього панка, який вважав себе нащадком квітів.

— Ти будеш з ним поруч. Ти будеш його руками і блискавкою помсти. Так каже Лірохвіст. Він пророкував, що вона стане твоєю. Що ти прийдеш до нього, щоб заволодіти нею. Ти ж прийшов за нею?

— І всього.

— Насувається Армагедон. Він уже поруч. Так пише Велика Книга. Та на більш древніх сторінках можна знайти згадування про те, що Армагедон відбудеться не в долині під звуки труб і гуркіт бойових машин. Ні, це буде інакше. Велика битва відбудеться в душі однієї людини. І нею буде Лірохвіст. І якщо він переможе своє внутрішнє зло, то світ продовжить існування. А якщо ні — усе скінчиться. Ти ж повинен бути поряд із ним, як людина остаточно зламана злом, як саме зло, як символ того, на що може перетворитись світ, зазнавши поразки в останній битві.

— Ти хворий, Знахарю.

— Ти повинен бути поруч із ним, щоб він не змерз. І ти будеш поруч. Пророцтво збувається. Адже ти прийшов за нею?

— Я заберу її.

— Вона не погодиться. Ми виховували її в чистоті, щоб віддати нашою жертвою такому ж, як ти, — він подивився на мене. — Швидше за все тобі. І вона знає про це і піде з тобою тільки тоді, коли буде переконана, що так повинно бути.

Мені було наплювати, на яких смітниках і в яких підвалах вони підхопили це божевілля. Я не розумів у ньому ні слова. Мені потрібна була тільки вона. І я прийшов за нею.

— Ти вже виконав пророцтво. Ти обрав її з усіх. І ти будеш з нею, коли настане час.

— Я зверну тобі шию.

Він посміхався.

— Я вирву тобі кадик.

Йому було байдуже.

— Тепер я вірю, — сказав він, — що ти той, про кого казав Лірохвіст. — А тепер іди. Зараз вона не буде твоєю. Але незабаром…

Я підвівся, а він заплющив очі, прислухаючись до звуків трави.

— Агов, — покликав я. — Як її звуть?

Він знизав плечима.

— Навіщо тобі це? Що змінить її ім’я? Що тобі до нього? Хочеш, я покличу, і вона ляже прямо тут, під тебе чи під когось іншого? Хочеш, і після одного мого слова вона умертвить себе? А хочеш, вона піде за тобою?