Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Алло… Передзвоніть ще раз, вас не чутно, — і зберігати вірність, і чекати.

А я казав їй:

— Не правда, маячня. Ти гарна, а вони просто дурні.

— А ти?

— А що я?

— Ти любиш мене?

І, щоб зробити їй приємне, я відповідав:

— Ні, — уже знаючи, що їй це подобалось, як і те, що, їдучи, я пообіцяв дзвонити, так і не запитавши її номер. І коли я йшов до метро засніженою нічною вулицею, вона стояла у вікні, плекаючи в собі біль розставання, щоб найближчі кілька років уже не розлучатися з ним, вважаючи його любов’ю, знаходячи в ньому сенс життя.

Боб продовжував тримати її за руку, і я попросив:

— Відпусти її.

Ліза вивільнилась, взялась розтирати червоні плями, що проступили трохи вище ліктя, та продовжувала плакати:

— Глібе.

— І це все?

— Не проганяй мене.

— Не буду.

— Це дуже важливо. Дуже, — вона схлипнула. — Ти повинен вислухати мене.

— Я це і роблю.

— Ти повинен їхати звідси. Негайно. Зараз же.

— Добре.

— Я серйозно. Вони знають, де тебе шукати. Я сказала їм. І їх збереться дуже багато. Дуже… Адже вони хочуть убити тебе.

Нарешті я зрозумів, про що вона каже. О чорт, тоді, багато років тому, я привозив її до діда в білий від інею ліс. Але згадати про це і знайти дорогу сюди…

— Нічого.

— А хто хоче його убити? — запитала Оленька.

— Хлопці, — дуже змістовно відповіла Ліза. — У них є рушниці і мотоцикли. Вони можуть приїхати будь-якої хвилини. Їх багато… Ви повинні їхати звідси!

— Не хвилюйтесь, — сказала Оленька, — вони вже приїжджали.

Ліза навіть припинила плакати.

— І нічого не було?

— Чому ж? Я мало не втратила дитину. Але це «мало» коштувало мені дуже багато. Адже тепер не відомо, якою вона народиться. А ще загинуло двоє наших чоловіків, а цей, — вона кивнула на мене, — став інвалідом. А так нічого. Минулося.

— Вибачте мене, — знову заголосила Ліза, — я не хотіла цього. Це вони змусили мене. Вибачте.

— Я і не злюсь на вас, — сказала Оля.

— А на кого? — злякалась Ліза. — На Гліба? Не треба. Він гарний. Він просто дуже нещасний. Він кохає мене.

— Що?

— Кохає. І коли він приходив до мене тиждень тому…

— Два, — сказав я, але мене ніхто не слухав.

— … я зрозуміла це. Я побачила його очі, коли він змушений був піти. Я зрозуміла, що він хоче залишитись. Хоче. Але я не змогла зупинити його. Розумієте. Адже так було б ще гірше.

— Кохаєш? — повернувшись до мене, запитала Оленька. — Її? Просто чудово. Молодець, — я усе чекав, коли вона зніме обручку, щоб кинути її у траву. — Спасибі тобі. Я…

— Що ти? — мені бракувало тільки її істерик. — Що?

— Покидьок.

— На себе подивись.

— Злидень, бидло з притулку. Ти ж мені все життя зіпсував.

— Татко купить тобі ще одне.

— Ненавиджу!

— Тихіше, — попросив Боб.

— Ага, — але я вже не міг зупинитись, я зрозумів, що саме так все і мало бути. Ліза опинилась тут не випадково. Я повинен відвезти Славика назад, щоб жити у своїй крихітній квартирці у дворі під скляним дахом, ходити до них із Дашкою у гості, вбивати блатних і постаріти, охороняючи дітей, маму та дружину цього розгубленого генія. Це доля…

І я продовжував кричати:

— Дешевка! Давай, тікай звідси, поки не забруднилась!

— Якщо ти думаєш, що я доглядатиму за твоїм виродком… Обіцяю: у нього буде така ж доля, як і в тебе, він здохне в дитбудинку…

— Та відвези ти її звідси! — закричав дід.

Боб підхопив Ольгу під лікоть і потягнув її до машини.

Дряпаючись і плюючись, вона репетувала:

— Виродки! Ненавиджу вас усіх!

Плакала Ліза, а Даша присіла поруч з нею, гладила по волоссі, намагалась заспокоїти.

— Давай, котись звідси, дурепо! — горланив я. — Котись до свого татечка, різьблених ліжок і порцелянових ляльок!

— Глібе, — обережно сказав Славик.

— А ти, що хочеш, ти попелиця вилупкувата? Чого тобі від мене треба?

Я захлинувся.

Боб завів мотор, виїхав з воріт, а я продовжував кричати на Лізу:

— Сподіваюсь, тепер ти задоволена? Ти вже зробила все, що могла? Чи в тебе залишилось ще щось? Не соромся. Розповідай. Про те, як я брав тебе. Розповідай. Вони тебе слухають.

— Але ж вони могли убити тебе…

— Хто? Твої виродки на самокатах? Мене? Ти дурепа!

— Припини, — відрізала Даша. — Негайно.

— А ти куди лізеш?!

— Глібе! — закричав яскраво-червоний Славик. — Глібе!

— Та пішли ви всі!

Я засунув руку в кишеню, але сигарет не було. Зайшов у будинок, узяв із підвіконня свої документи і гаманець, і, запхнувши їх у внутрішню кишеню, вийшов.