Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Де ж Валерка?

— Будемо чекати.

— Не можна, він втрачає багато крові.

— Тоді давайте так, — сказав дід. — Він молодий, серце витримає.

І Славик застромив у мене першу, зігнуту навпіл, голку.

— Боляче?

Дві наскрізні рани боліли так, що все це було майже невідчутним. Але я репетував:

— А-а-а! — матюкався і гриз простирадла з такою люттю, що вони повірили — я житиму.

Стемніло. І вони нарешті дали мені спокій.

Повернувся Валера з кількома пакетами пігулок і ампул. Славик висунув стіл на середину кімнати під тьмяну лампу та почав змішувати щось у тарілках і півлітрових банках.

Даша сиділа поруч, гладила мою руку і розтирала у ступці чергову порцію пігулок.

— Одне готове, — повідомив Славик, розклавши на газеті сотні грудочок чогось сірувато-брудного. — Дай йому дві.

Я випив і почав прислухатись.

Підійшов Славик із майже повним шприцом у руках і ввів мені під шкіру трохи якоїсь рожевої гидоти.

— Від цього захочеться спати, — сказав він.

Захотілось. Але до туалету.

— Хтось приїхав, — зазираючи до нас, сказав Валера.

Через хвилину він повернувся із забрудненим кров’ю Бобом.

— Ти теж? — запитав у нього Славик.

— Ні, це Олина.

— Як вона? — поцікавилась Даша.

— Поки що невідомо. А він?

— Погано.

— А це що? — кивнув він на порошки і мазі на столі перед Славиком.

— Намагаюсь прискорити метаболізм. Якщо вгадаю пропорції, через три дні в нього навіть шрамів не залишиться.

— Молодець, — сказав Боб, а потім крикнув. — Дідусю!

— Чого тобі? — відгукнувся дід.

— Дайте, будь ласка, мені чисту сорочку.

Боб переодягнувся, відмовився від бутерброда і сказав:

— Я незабаром повернусь. Ви б поки що вирили пару ям за будинком.

— Що?

— Для хлопців.

Він привіз їх приблизно через годину. Тіла захололи і не гнулись, чіплялись посинілими руками за дверцята машини.

Їх закопали за будинком, ніхто не плакав, ніхто нічого не говорив.

— Не по-людськи це, — зітхнула Даша.

— Це робота, — відповів Боб.

Даша запхнула мені до рота кілька пігулок, а Славик зробив ще один укол.

— Ну добре, — сказав Боб, — видужуй. А вам — хай щастить.

— Ти куди?

— У лікарню, до Олі.

— Передавай привіт.

— Обов’язково.

Уночі мені стало гірше. Я втрачав свідомість, задихався, кричав і, за словами Даші, двічі намагався кудись бігти. Забувшись до ранку, я прокинувся, вирвавши прямо на постіль чорними згустками крові.

Щось шепотіла мені Даша, а Славик продовжував перемішувати свої отрути, дивлячись на нас червоними від утоми очима.

І був ще один такий же день і ще одна ніч…

А потім я прокинувся і почув спів птахів у саду.

Даша спала у приставленому до мого ліжка кріслі, Славик і Валера, практично обійнявшись, — на автомобільних сидіннях біля її ніг. І лише дід курив на веранді й шарудів сторінками газет.

Загорнувшись у вологе від поту простирадло, я вийшов до нього.

— Ти що?! — здивувався він. — Негайно назад.

— Діду, — сказав я, — дай мені поїсти.

— Дашо! Хлопці! — закричав він, метушливо вбігаючи в будинок. — Прокидайтесь уже.

Почалися лементи, вмовляння повернутися в ліжко, попередження, що в мене можуть відкритись шви. А я сидів на підлозі веранди, вже майже не відчуваючи болю, і посміхався їм крізь сигаретний дим.

— Недоумок, — сказала мені Даша.

— Ти справді не обманюєш? — запитав Славик.

— Ти геній, — відповів я. — Справжнісінький геній.

— Я не про це, я про твій стан.

— Усе добре.

— Можливо, але ти дуже ризикуєш.

Я докурив, повернувся в ліжко і попросив щось поїсти.

Мене нагодували в’язкою вівсянкою і напоїли ледь теплим чаєм. Потім обтирали мокрою, приємно холодною губкою і змінювали бинти. До обіду я заснув, і, прокинувшись увечері, навіть зумів дійти до так і не розібраних столів у саду.

Даша смажила щось на кухні. Валерка порпався біля гнутого заліза неподалік гаража, а Славик грав із дідом у шахи, безліч разів хапаючись то за одну, то за іншу фігурку, скасовуючи ходи і все одно щоразу програючи.

Я підійшов до Валерки.

— Усе нормально? — запитав він.

Я кивнув.

— Ми знайшли і привезли твій мотоцикл. Коли Боб повернувся, він розповів про те, що сталось, і ми зі Славиком вирішили, що потрібно поховати тих хлопців у лісі.

— Ну і як?

Він з огидою поморщився:

— Більше ніколи в житті. Якби не він, то я послав би все під три чорти. Ти не уявляєш, як вони смерділи. Але найгірше навіть не це. Там скрізь були хробаки. Товсті, білі. Вони проїдали в них діри. Вони були скрізь. В одязі, у їхніх ротах. Навіть у траві під ними. Береш когось, а з нього сиплеться. Сиплеться і потріскує під ногами…