Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Але коли хтось тихо сказав:

— Ні. Ще не час, — їм було смутно прощатись зі мною.

— Зустрінемось, — пообіцяв я.

— Звичайно, — вони знали це краще за інших.

Це вже напевно…

Мене вдарило об землю, проткнувши наскрізь, і придавило важелезним харлеєм.

— Цей готовий, — сказав рокер, спльовуючи убік і витягаючи з рушниці гільзу. — Що з його повією?

— Дихає, — відповів йому хтось.

— То трахни її.

— Ти божевільний, вона ж вся у крові.

Зник рокер, зістрибнувши з колоди, затріщала хвоя під шипами черевиків.

— Мерзота.

— Добий її.

Натужно ревучи мотором, до них підлетіла машина, вистрілила рушниця, потім ще раз, посипалось скло, ляснули дверцята і хтось заволав:

— Кінг! — захлинувшись у нескінченній автоматній черзі.

Хтось зойкнув:

— Мамо, — падаючи майже на межі неба, що каламутилось у моїх очах, і гілок дерев, які погойдувались у височині.

Дзенькнувши, відлетіла гільза, вдарилась об машину. Помінявши ріжок, повз мене важко пробіг Боб:

— Господи… Жива?

Заплакала Оленька. Боб обережно підняв її на руки, відніс до машини, щоб, повернувшись через хвилину, прикласти пальці до артерії на моїй шиї.

Ліворуч, дурню…

Не знайшовши пульсу, він лише стягнув з мене мотоцикл і переніс моє тіло на зім’яте листя папороті.

Побуксувавши на слизькому моху, машина дала задній хід і сховалась за деревами. Тут залишились лише мерці — рокери, я й охоронці, які лежали трохи далі. А на ніжному листі суниці — рожеві грудочки чийогось мозку, немов недоспілі ягоди.

Я лежав, і крізь мене повільно проростала трава.

А вона йшла до мене, ховаючи відсутність губ у тіні накинутого каптура. Вона йшла, щоб забрати мене в чудову країну мрій. Там чарівні замки, і кожному є своє місце на схилі пагорба, там співають птахи і зеленіє трава, там жінки ніжні і піддатливі, але коли настає час, вони скидають каптури, щоб сказати, що вони — твоя смерть.

Можливо, що це…

Холодні пальці доторкнулись до моєї щоки.

— Цей, здається, живий, — сказала вона.

— Ти чуєш мене?

Я сказав: «Ні», — але вони не почули.

— Ми повинні залишити його, — сказав хтось.

— Ми повинні взяти його із собою, — товста жінка, що схилилась наді мною, підняла куртку і з жахом видихнула. — О ні!

— Він чужинець, — казали їй, — він один із них, ти ж сама бачила.

— Ти чуєш мене? — запитала товста жінка.

— Ні! Ні! Ні! Залиш мене!

Певно, в мене здригнулись повіки і вона сказала:

— Дайте запальничку.

Вона узяла її, витягла з кишені саморобну сигарету і, розкуривши її, вставила в мої губи. Нічого не вийшло.

Тоді, затягнувшись, вона почала вдихати солодкуватий, в’язкий дим прямо мені в рот.

— Ти чуєш мене?

— Так, — прошепотів я.

Вона вдихнула ще двічі, потім відчепила від пояса пляшечку з-під кетчупа і влила в мене трохи якоїсь огидної, нелюдської, палючої гидоти.

Я почав кашляти, захлинаючись кров’ю. Мене поклали на бік і різко, без попередження і краплі спирту, висмикнули гілку, що вже встигла зростись зі мною.

Я закричав.

— Молодчина, — сказала гладуха, засовуючи в дірки в моєму тілі шматочки відірваної від свого одягу тканини. — Ще трошки.

— Прамамо, — сказав їй той самий чоловік, що чомусь зненавидів мене, — він знищить нас. Ми повинні залишити його серед чужих. Він той, про кого казав Знахар?

— Він той, про кого казав Лірохвіст, — відповіла товста жінка, дбайливо кладучи мене на спину. — Запальничку…

І я курив, і ковтав бридоту, щоб через кілька годин навіть не відчути, як вони підняли мене і понесли до дороги.

— Що з ним? — запитав водій приміського автобуса, коли мене, поставивши майже вертикально, вони затягали в салон.

— Упав, — сказала товста жінка, а оскільки я був так само волосатий і брудний, як і жінки, що тягнули мене, водій повірив їй та оголосив:

— Наступна зупинка «Склозавод».

А я практично лежав на колінах у гладухи, і вона гладила мою голову.

— Терпи, — шепотіла вона, — вже недалеко.

Вони винесли мене з автобуса, що зупинився в передмісті.

— Скільки ще? — прошепотів я. — Довго?

— Для тебе — так.

— У мене є гроші, візьми.

— Навіщо?

— Таксі.

Що було далі, і як вони привезли мене до себе, я так і не згадав, прийшовши до тями вже на матрацах, що покривали підлогу, в оточенні хіпі. Вони сиділи навпочіпки мовчазні і жахливо серйозні, слухаючи, що каже гладуха-прамати і бородань з тонкими косами на скронях, що сидів поруч із нею.