Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Валеру вирвало…

— Ти куди? — тільки й спромігся запитати він.

— Нам варто поміняти машини назад, — сказав я, під’їжджаючи до бетонної огорожі навколо гаражів і одразу ж повертаючи назад.

Ворота виявились відчиненими, метушились якісь люди, а неподалік стояло кілька машин міліції.

— Півмільйона, — сказав Валера. — Вони зварять мене живцем.

— Не засмучуйся, я буду поруч.

А коли заїхали у двір, і дід підійшов до нас, щоб у світлі, що падало з гаража, краще роздивитись остаточно знищений роллс-ройс, я сказав:

— Нам ще неймовірно пощастило.

— Дуже, — погодився дід. — Дякувати Богу, що хоч так.

На кришці багажника, нікельованому ковпаку колеса і в одній із дверцят ми нарахували сім величиною з п’ять копійок дір, зроблених кулями з досить серйозної мисливської рушниці.

— Я дізнавався, — сказав дід, — якщо продати землю від гаража до того кінця огорожі і твою квартиру, — йшлося про квартиру Валери у Києві, — то це буде майже чотириста тисяч.

— Почекаємо, — сказав Валера, певно, щось вигадавши.

— Почекаємо, — сказав я, твердо знаючи, що треба робити.

— Я посмажив картоплі, — зітхнув дід, — якщо хочете…

Ми поїли, потім довго пили чай, я розповідав про Олю, про те, що ми ще не одружені, про свою роботу лаборанта в якомусь там НДІ, про Дашу, що про те, що завтра всі ми зберемось тут, і що все буде просто супер.

— Звичайно, буде, — підхопив дід. — Звичайно ж.

Вони приїхали на двох машинах з повними багажниками продуктів і питва. Охоронців без піджаків і в портупеях поверх сорочок ми представили співробітниками міліції і близькими друзями Славика, а Боба — їх командиром. Оля, Даша і її наречений нарізали і готували на кухні їжу, а Валера з охоронцями споруджували столи і лавки зі звалених за гаражем дощок.

Їх розставляли між деревами в саду, накривали линялими скатертинами і заставляли тарілками і склянками, що виблискували на сонці краплями води.

Я, Боб і дід, що вдягнув святковий піджак з медалями, курили осторонь, слухаючи розповіді Боба про його важку роботу і хвилі злочинності, що накрили усю країну.

— Схоже, буде дощ, — сказав Боб охоронцеві, який пробігав повз нас.

Кинувши:

— Зрозумів, — він поставив на стіл миску із салатом і, відійшовши до машини, витяг із багажника згорнуту в рулон клейонку, яку вони натягнули між деревами, хоч і нерівно, але все ж досить вчасно — вже за дві хвилини по ній застукали краплі дощу.

— Може, перейдемо в будинок? — запитала Даша.

— Усі не вмістимось, — заперечив Валера.

— Та й дощ незабаром скінчиться.

Усім чомусь було весело. Навіть мій зведений брат посміхався тупуватим жартам охоронців, зовсім забувши про роллс-ройс, півмільйона гривень і свою наречену, котра впродовж останніх кількох хвилин знічено зазирала у відчинену хвіртку.

— До нас гості! — закричав охоронець, помітивши її.

— Спокійніше, — сказала Оленька.

— А що? Ми ж нічого, — та охоронці вже не дали їй і хвилини спокою, називаючи Олександрою, вмовляючи кинути Валеру і їхати з ними. Валерка ж невдоволено сопів, але, дедалі більше хмеліючи, лише посміхався і казав:

— Давай-давай, їдь із ними. Все одно я з тобою одружуся.

Дощ дійсно скінчився, майже не намочивши землі. І від цього стало ще веселіше. Ми раділи, раділи, не помічаючи величезної хмари, що повзла у напрямку лісу і нагадувала вишкірений кривими зубами череп.

Смерть, величезна ненажерлива тварюка, схилилась над нами, вдихаючи запах ще живої плоті, прислухаючись і зазираючи в обличчя, щоб краще запам’ятати кожного з нас.

Коли підійшли сусіди, друзі-діди, які принесли в подарунок хто пляшку вина, а хто пучок щойно зірваної зелені, — сіли за стіл.

Пили довго, зі смаком, виголошували тости і бажали здоров’я, прожити ще стільки ж, пам’ятати тільки гарне, теплої зими… Старі казали:

— Ну, будьмо.

Охоронці кричали:

— Ура!

А дід мовив:

— Осьде сидять троє моїх дітей, і незабаром усі вони одружаться. Але мені гірко, ох, як мені гірко…

Його зрозуміли і підхопили:

— Гірко!

Охоронці тієї ж миті полізли цілуватись до жахливо зніченої Сашеньки.

Оленька прошепотіла:

— Люблю тебе, — і ми поцілувались.

Славик кричав:

— Але я точно знаю, вмирали з ім’ям Сталіна…

— Ти воював?

— Ні.

— Тоді не знаєш…

Потім йому показували фотографії зі старих альбомів і пили з ним за перемогу.

Даша розмовляла з Бобом, який емоційно розповідав: