Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— У якому гаражі схожа тачка?

— У нас будуть неприємності.

— Ну то й що.

— Треба подивитись у журналі.

Я подивився. Номер чотириста шість.

— Тільки без геройства.

— За півтори сотні? — запитав охоронець.

І я вийшов до Валери, який устиг замкнути ворота і вже не один раз пошкодувати, що він зв’язався зі мною.

— Чотириста шість.

Ми поїхали уздовж гаражів у пошуках потрібного номера.

— Замок не зламати, — сказав Валера, оглядаючи знайдений гараж.

Я сидів на підніжці і навіть не збирався допомагати йому.

— То що, усе даремно?

— Я спробую, — сказав Валера, витягаючи з сумки інструмент.

— У тебе є із собою автоген?

— Ні, — він подзвенів залізяччям і дістав якусь штуку, що нагадувала портативний верстат для гостріння ножів.

— Гострю ніж-ножиці.

Він не відповів, а відмотав із нього кілька метрів тонкого проводу і, піднявши капот роллс-ройса, підключився до акумулятора. Задзижчало, почало крутитись коло, і Валера підняв його до краю воріт гаража, де, на його думку, ховались під сталлю стулок петлі. З пронизливим скреготом полетів розплавлений метал.

Чотири букви «п» вирізав Валера, перш ніж крикнути:

— Обережно!

Нічим не втримувані ворота гаража з гуркотом упали на землю, віддаючи нам такий же, як і в нас, роллс-ройс. Хіба що його кермо було обтягнуте білим і приємним на дотик хутром, а в панель був убудований приймач року випуску самої машини.

— Дивися уважно, — попередив я, — щоб потім не казав, що тобі підсунули неякісний товар.

Машина була в ідеальному стані, щоправда, аби переконатись у цьому, він полазив під нею, оглянув мотор і кілька разів натиснув на педаль гальма.

Поміняти їх місцями, а потім змінити номери, — ось і все, що нам залишалося зробити, перш ніж виїхати звідси назавжди.

Я відчинив ворота, Валера вивів роллс-ройс назовні. І яка приємна несподіванка! Там нас чекали півтора десятка рокерів; вони диміли моторами, вишикувавшись півколом на нашому шляху.

— Вперті хлопці.

— Тобто? — не зрозумів Валера.

— Дозволь, я сяду за кермо.

— Ні за що, — певно, він не готовий був до думки, що йому все ж доведеться віддавати півмільйона за машину, що навіть не належала йому. — Я сам, — і, практично з місця витиснувши четверту передачу, понісся назустріч мотоциклістам.

Вони розсипались по найближчих клумбах, вириваючи з них шматки дерну і трощачи рами об надмірно високі бордюри. Ми пронеслися між ними, так, на жаль, нікого й не зачепивши, і помчали вулицями, що прокидались від вереску гальм та спалахували кухонними вікнами. Якщо хтось і не схопився з прокльонами або зі словом «тихо» дітям, які заплакали у своїх ліжечках, то вже точно зробив це після розкотистого ревіння мотоциклів рокерів, які гналися за нами.

Словом, розважались усі.

А щоб у нічній, влаштованій у переддень вихідного розвазі змогло взяти участь якнайбільше людей, Валера крутонув кермом у бік центральних вулиць, де вони нас нарешті і наздогнали.

— Що вони роблять?!

— Намагаються витягти мене назовні. Розважаються, — я дістав пістолет, але подумав і сховав його назад — адже він усе одно не міг убити їх.

А рокери притискали нас до бордюра, кидаючись під колеса то по одному, а то й цілими групами.

— Чому ти не стріляєш?!

— А чому ти не давиш їх? — запитав я, тим паче, що один із них саме крутнув під передні колеса роллс-ройса.

— Я не можу, — відрізав Валера.

Ну що ж, гаразд…

Я відчинив дверцята і вистрілив у найближчого з них. Куля упала на асфальт, а вони лише трішки відстали.

— І жодного мента, як на зло!

Чому ж? Один, якщо вірити Бобові, є.

— Агов! — закричав Валера, припадаючи до дзеркала. — Чуєш! Не роби цього!

Я висунувся у вікно і мало не залишився без голови — чоловік із п’ятеро рокерів мчали біля нас, розмахували ланцюгами і, певно, горланили бойову пісню. Завібрувала шкіра на каркасі даху, посипалось заднє скло і з тріском злущилась фарба на багажнику для запасного колеса.

— Недоумки! — Валера крутнув праворуч, перекинувши і викинувши ударом кузова на тротуар одного з них.

Знову крутнув праворуч. Але вдруге не вийшло.

— Стріляй!

Я не пояснював, чому я не можу зробити цього, лише сказав:

— Патрони скінчились.

— Ти зможеш вести їх, не підставляючись?!

— Так.

— Бери кермо!

Щоб зробити це, мені довелося втиснутись до нього на коліна, вигнутись найнеприроднішим чином, цілком затуливши огляд, але все ж дотягнутись до педалі газу.