Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Я навіть не пам’ятаю, коли це зробив, — голосив дід. — Старий став, неповороткий.

— А зафарбувати? — запитав я. — Валера ж може.

— Та якби бачити раніше. А сьогодні зранку побачили, кинулись. А куди? Хазяїн приїжджав. Грошей вимагає. Навіть якщо я будинок продам, а він — квартиру, все одно не вистачить.

— Невесело, — сказав я. — Ходімо.

Ми зайшли в будинок, де на дивані сидів пригнічений усім, що сталося, Валера.

— Скільки? — запитав я.

— П’ятсот тисяч.

Залишалось тільки свиснути.

Можна, звичайно, позичити грошей у татка, але це буде не раніше ніж я одягну на його доньку обручку… Наш зі Славиком виграш. Та навіть якщо він віддасть мені свою половину, все одно не вистачить…

— А поміняти дверцята? — запитав я.

— У роллс-ройса шістдесятого року? Ти мариш.

— Ну чому марю? — образився я. — Скільки в тебе часу?

— Тиждень.

— Дурниця, — я хотів хоч якось підбадьорити його.

Але він раптом підхопився і закричав:

— Дурниця? Дурниця! Тобі усе дурниця! Ти приїжджаєш сюди книжковим героєм, таким собі месником нічних доріг, і наводиш лад. Дверцята поміняти. Де їх узяти?

— Що, у всьому місті тільки одна така машина?

— Ні, — виплеснувши усю свою злість, уже спокійніше сказав він. — Є парочка. Але такого кольору… — він глянув на мене. — Є одна.

— Ось і вихід.

— Украсти?

Він не сумнівався, що я скажу «так», хоча й сам був готовий до цього.

— А ти зможеш?

— Чому я? Разом.

— Але ти мені допоможеш? — запитав Валера.

— Обов’язково.

До нас зайшов дід:

— Чаю поп’єте? Чайник уже закипів.

— Спасибі, — відповів я і повернувся до Валери. — Ти адресу знаєш?

— Ні, але це не проблема, — він потягнувся до телефону. — Піди, попий чаю, а я подзвоню тут одним.

— Я чув, ви щось вигадали? — запитав дід.

Я кивнув, сідаючи за кухонний стіл:

— Я не хочу їсти.

— Ну хоч яблук, — і він поставив переді мною тарілку з жовтими зморщеними яблуками…

Ми просили його про це щоразу, коли він приходив до нас. Побачення дозволяли по парних суботах, у кімнаті, заставленій фікусами і диванами з оббивкою зі штучної шкіри. Опухлі від нескінченної пиятики матері гладили по головах своїх дітлахів, які жували плавлені сирки, а дід дивився, як ми їмо варену ковбасу, яку щоразу клав зверху на яблука, жовті й маленькі. Він збирав їх пізньої осені, складаючи у великі ящики в льосі, і потім приносив нам упродовж усієї зими. До весни вони зморщувались, а м’якоть їх ставала сухою і крихкою, але вони були солодкими і їх завжди вистачало наїстися і роздати усім, хто просив: «Дай шматочок».

— У мене є мама, — хвалився дехто.

— А в мене тато, — таких теж було чимало. — Він вийде з в’язниці і забере мене.

— А в мене є дід, — казав я. — Він прийде до мене наступної суботи і принесе мені яблук.

Невисокий і зовсім сивий, у незмінному коричневому пальто, він не пропустив жодної суботи. Навіть забрав нас одного разу на літо, але онук, що жив у нього, рідний онук, сприйняв нашу появу як зазіхання на його кімнату і можливість дивитись телевізор до опівночі. Його мати, яка попри немолодий вік намагалася влаштувати своє особисте щастя в записаній на неї і Валерку міській квартирі, незабаром перестала з нами навіть вітатися, кажучи діду, що ми заразимо її сина глистами і якоюсь падучою. А потім забрала привезену для Валери постільну білизну і щоразу перевіряла кишені мого піджачка та Дашину пластмасову сумочку:

— Вони обов’язково в тебе щось поцуплять — не виделки, то медалі. Дай мені їх, я поки що відвезу їх до себе.

Але дід відмовився:

— Ні. Нехай залишаються. Коли помру, дістануться Глібові.

— Ти на нього ще й будинок перепиши. Додумайся.

— Поверни нас, — просив я діда, але він наполягав на своєму, хоча й припинив сваритись на Валеру, який кричав мені:

— Це мій дід! Мій! А ти з притулку, і в тебе нікого немає!

Потім, коли попри більшість трійок я виявився одним із кращих учнів класу і мені навіть дозволили вибирати — чи закінчувати десятирічку, чи йти в ПТУ — дід сказав:

— Не відомо, скільки я протягну, а тобі потрібен шматок хліба. Йди вчитись на столяра — і будинок собі побудуєш, і на харчі заробиш.

Я згідно кивнув і залишився в дитячому будинку. У мене була ще Даша. А в нього — тільки жовті яблука, що в’януть до настання весни.

— Ну, я все дізнався, — сказав Валера, заходячи до нас.

— Що ж, тоді поїхали.

— А не рано?