Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Я кинув оком на годинник — було близько півночі.

— Саме вчасно.

Я запитав, як охороняють потрібну нам машину. Він розповів дуже приблизно — не уявляючи ні точної кількості охорони, ні складності сигналізації, нічого. Ще один божевільний хрестовий похід. Але я вирішив, що спробувати все одно потрібно. Вирушили ми в дорогу на роллс-ройсі.

Траса спорожніла остаточно. Наша машина, м’яко присідаючи на вибоїнах, летіла крізь темряву до бірюзового марева міста. Величезні зірки, зливаючись у сузір’я, повільно повзли до знака антихриста, а в пришляхових сільцях блимали заґратовані лампи на стінах замкнених магазинів.

Промайнув вилитий з бетону заголовок:

і одягнений у підперезаний ватник міліціонер біля КПП підняв палицю, наказуючи нам зупинитись.

— Я зараз, — сказав Валера, дістаючи документи і виходячи з машини.

Я курив. Повз нас шурхотіли машини, тріскотіла рація на грудях постового, десь пролетів кажан.

Гуркочучи пробитою вихлопною трубою, на змах постового зупинився кошлатий рокер у заклепках, бахромі і з лискучим черепом на потертому жилеті, зійшов на землю і заходився щось розповідати міліціонеру. Валера, котрий стояв неподалік, вже розповів усе, що міг, і тепер тільки з розумінням кивав головою у відповідь на те, що казав йому патрульний, та діставав з кишені все нові й нові купюри.

Рокер запхнув документи до задньої кишені штанів і рушив до мотоциклу. Побачивши мене, він раптом вишкірився, підійшов ближче і прогарчав:

— То ти ще живий?!

Я збив попіл і кивнув.

— Це добре.

Відчинились дверцята, і Валера сів за кермо.

— Хто це? — запитав він.

— Звідки я знаю.

— Тоді можемо їхати.

— Ти точно його не знаєш? — запитав Валера і поправив дзеркало.

Я озирнувся, примружившись від світла фари мотоцикла рокера, який висів у нас на хвості.

— Зупини.

Я вийшов, але замість того, щоб поговорити зі мною, він, розвернувшись, від’їхав на кілька метрів, порикуючи двигуном і посміхаючись.

— Бог із ним, — сказав я і повернувся на місце. — Поїхали.

— А він?

— А що він? Нехай катається, якщо йому так подобається.

Він їхав за нами до самих воріт у п’ятиметровій бетонній стіні без будь-яких написів на ній. Темні будинки звичайнісінького району навіть не дозволяли визначити, де ми перебуваємо. Але Валера сказав:

— Це тут, — і ми вийшли.

Побачивши це, рокер втратив до нас інтерес і, певно, поїхав у пошуках нових пригод та більш знервованих водіїв.

— Стукай, — і Валера гримнув ногою у найближчу стулку воріт.

— Де ми хоч перебуваємо? — запитав я.

— У гаражі, — відповів він і на обурене «якого дідька?» гаркнув. — Поставити машину.

— Яку машину? — запитали у відповідь, але ворота все ж відчинили.

Устромивши руку під куртку, я майже витяг пістолет, але Валера продовжував діалог:

— Впізнаєш?

Хлопець за воротами висунув голову, глянув спочатку на нас, а вже потім — на машину.

— Наша, — сказав він. — Але її начебто вже ставили сьогодні. Почекайте.

Він зачинив ворота і пішов кудись, повернувшись назад хвилин через п’ятнадцять.

— Як ваше прізвище?

— Машин.

І охоронець нарешті впустив нас.

— Чорт зна що, — сказав він. — Денна зміна зафіксувала, що машина вже стоїть.

— Напевно, переплутали, — кинув я.

— Напевно.

Головне, що за весь цей час він жодного разу не подивився на наші номери, роллс-ройс — то й роллс-ройс. А в нього ж десь записано. За стіною був піднятий високо над землею вагончик, кілька зім’ятих автомобільних кістяків і прожектори, що освітлювали нескінченні ряди цегляних гаражів.

Валера повернувся в машину і під’їхав до нас.

Залишалось тільки одне питання, яке навіть ніяково було задавати: а в якому саме гаражі стоїть схожа на нашу машина. Охоронець міг би і не зрозуміти цього, та й не відомо, скільки їх ще було у вагончику. І тоді я сказав:

— Скажіть, скільки ви тут заробляєте?

— Півтори сотні.

— Один чергуєте?

— Ні, з напарником.

— І не боїтесь?

— Чого?

— Цього, — я підсунув пістолет йому під носа. — Адже може стрельнути.

— О, Боже, — прошепотів охоронець. — Знову, — і обережно підняв руки.

— Повільно, — сказав я, — повільно йдемо до напарника.

Той виявився ще поступливішим — він спав. Я зв’язав їх відірваним від телефону шнуром і викинув на вулицю єдину зброю — бейсбольні біти, а тоді запитав: