Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Насилу виборсавшись з-під мене, Валера мало не насадив себе на важіль перемикача швидкостей, збив головою дзеркало і зачепив коліном ручку приймача.

— Знайди мене! — закричала дівчина десь біля мікрофона далекої нічної студії, а ведучий уточнив:

— Це була… — назвавши її прізвище. — А зараз… — і знову щось зовсім невимовне.

Я ухилився від зіткнення з таксі, що виїжджало з підворітні, і звернув у закритий «цеглиною» провулок.

— Тут тупик! — закричав Валера.

— Хіба?

— Дикий перець зростає на цьому вікні, — прожував приймач.

Валера стягнув із заднього сидіння сумку з інструментами і почав щось шукати.

Я додав ще п’ять кілометрів, збив невисоку огорожу дитячого майданчика і буквально перелетів через пісочницю.

— Дикий перець… — і так саме ще раз із вісім по колу, то хором, то сольними партіями.

— Тримайся, — попередив я, гальмуючи перед стіною наприкінці вулички.

Валера вдарився чолом об панель, чортихнувся і, кинувши сумку під ноги, потягнувся за наступною.

— Що ти хочеш там знайти?

— Не знаю! — закричав він.

— Дикий перець! — горлали хлопці у приймачі.

— За Камелот! — репетували рокери, вишикувавшись за десять метрів від нас.

А я обережно розвернувся, врубив дальнє світло і прошепотів:

— Банзай! — і знову спробував пограти з ними в боулінг.

Вдалося.

Зім’явши решітку радіатора і втративши праві фари, я перекинув трьох із них, ледь не застрягши на одному з мотоциклів.

— А тепер… — сказав приймач.

— Нічого, — процідив Валера, даючи спокій своїм інструментам.

Рокери встигли вдарити пару разів по капоту, після чого я виїхав із провулка, і ми рушили далі.

— Не впадай у відчай.

— Півмільйона, — нагадав він, мало не волаючи від відчаю.

— Зате буде що розповісти онукам.

Зненацька в руках одного з рокерів спалахнуло зеленувато-жовтогаряче полум’я. Певно, в їх камелотських ігрищах саме цей мотоцикліст був обраний Мерліном. Під’їхавши майже впритул, він підкинув руку і метнув у нас пекельний вогонь, що виявився пляшкою бензину з ганчір’ям замість пробки.

«Коктейль Молотова». Я знав фахівця, що вбивав саме таким способом. Ви йдете по вулиці, до під’їзду залишається метрів із десять, охоронці озираються навсебіч, а на бордюрі сидить бомж, обставлений пляшками. Ви проходите повз нього, жебрак запалює сірник і кидає у вас таку самісіньку, як і ця, бомбу. Правда, того фахівця все ж пристрелили, а у нас минулося без пожежі в салоні.

— Ми горимо!

Я спробував утішити його:

— Нас поховають в одній могилі, — і, глянувши на прилади, додав: — У нас закінчується пальне.

А позаду було ще близько десятка остаточно розлючених рокерів.

— Діви, — сказав приймач, — для вас наступний тиждень буде тижнем спокою і самоспоглядання.

— Ти не Діва? — запитав я.

— Близнюки.

— Шкода.

І, вдавивши гальмо, я розвернув роллс-ройс поперек дороги, покладаючись на сумлінність американських робітників і на те, що мені вдасться спіймати на цьому більшість мотоциклістів.

— Вилазь!

Валера відчинив дверцята і буквально викотився на асфальт, а через секунду — і я. І нам знову поталанило — не вибухнув жоден із двигунів, хоча сім мотоциклістів практично одночасно протаранили борт нашої машини, вилітаючи із сідел, перелітаючи через неї і задихаючись у купі непридатного до ремонту заліза.

Та четверо все ж устигли повернути, щоб, трохи від’їхавши, перегрупуватися для нової атаки.

Ось тільки тепер я почав першим. Вихопивши пістолет, я побіг до них, стріляючи на ходу в їх дурні, покриті блискучими шоломами, голови. Користі від цього було мало, зате гуркоту — скільки душа забажає. У мене ще не скінчилась обойма, як вони забралися геть, залишаючи нам поламані мотоцикли і своїх плазуючих, зранених, а подекуди і нерухомих товаришів.

— Треба диміти звідси, — сказав Валера.

— Для початку потрібно взяти в них трохи пального.

Але навіть набравши з баків із півканістри бензину, нам довелося ще ненадовго залишитись тут. Відтягнувши мотоцикли, ми наштовхнулись на рокера, який головою устромився у скло погнутих водійських дверцят.

— Обережніше, — попросив Валера, тягнучи його за праву ногу.

— У нього зламана шия, — сказав я. — Йому вже байдуже.

Ми віднесли його до узбіччя і поклали на спину. Хоча краще б він лежав обличчям униз — від удару в нього вискочили очі, і тепер з порожніх очниць сочилась кров, а очні яблука були притиснені склом шолома до щік…