Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— У мене дівчинка, три рочки всього, а я вже думаю, що незабаром мені доведеться бейсбольною биткою виганяти її з підвалів…

— А в мене хлопчик, — казала вона, — і якщо хтось спробує поганяти його биткою — я ноги переламаю…

До мене підійшов Валера:

— Вип’ємо?

— Вип’ємо.

— Коли ви їдете?

— Уже скоро.

Він промовчав.

Охоронці підігнали машину ближче до столу, відчинили дверцята і ввімкнули магнітофон. Славик виводив зі старими сумні пісні їхньої молодості, а Оленька, поклавши голову мені на плече, шепотіла:

— Знаєш, про що я мрію? Народити швидше і подивитись, на кого він більше схожий — на тебе чи на мене. І ще — поспати на животі.

— Слухай, — запитав мене Валера, — а ти б міг залишитись на тиждень?

— Я б міг залишитись на тиждень? — запитав я Оленьку.

— Я порядна жінка. Я хочу заміж.

— Ось бачиш.

Валерка налив, випив і, нічого не сказавши, пішов танцювати до машини охоронців.

— Глібе, давай поїдемо звідси, — попросила Оля.

— Дашко, дай ключі.

Вона пішла в будинок і вийшла з ключами від своєї квартири:

— Ти доїхати зможеш?

— Я майже не пив.

— Я бачила. Ми залишимось тут, — сказала вона. — Тільки поводься обережніше.

— Не більше сорока на годину.

— Я маю на увазі Оленьку.

Я підійшов до діда:

— Ми вже поїдемо.

— Приїдеш ще?

— Напевно, вже ближче до зими.

— Дзвони мені.

Улаштувавши Оленьку на мотоциклі, я виїхав на вулицю попри спроби охоронців кинутись мені під колеса і крик Боба:

— Куди?!

Та я тільки додав газу, не залишаючи їм часу нас наздогнати.

Ми не встигли навіть виїхати на трасу, як зіштовхнулись із ними — вони вишикувалися в ряд поперек розбитої польової дороги. Найкращі представники уцілілого у боротьбі зі мною київського рокерства були тут, погладжуючи керма своїх мотоциклів і замки обрізів, що стирчали з-під курток. Занадто зненацька і вже занадто далеко від дідового дому. Шкіряні куртки, лисі хвости, пара німецьких касок, крила і блискавки. А навколо соснові стовбури лісу.

Я крикнув:

— Тримайся! — і різко звернув убік — прямо до лісу, що починався одразу за пришляховою канавою.

Розліталася навсебіч хвоя, я об’їжджав порослі бузковим слизом пеньки і підстрибував на коренях, що стирчали із землі.

А вони мчали за нами — сім готових на все мотоциклістів. А за спиною — ладна будь-якої миті упасти на землю Оленька.

Тільки б вони не…

Вистрілили одразу двоє.

Заклинив і захрипів двигун, і нас понесло прямісінько на повалений стовбур дерева. Пішовши під нього переднім колесом, харлей став дибки. Я почув лемент Оленьки. Мене підкинуло вгору, перекинуло, і я упав спиною на гілку, що пробила куртку і вийшла крізь ребра. Я підняв голову і ще не встиг побачити, як вона стирчить із грудей, як зверху, крутячи колесами, майже пливучи, на мене упав харлей.

Усе.

Свідомість потекла, мов вода…

Хоч я ще бачив рокера, який підійшов до мене. Він посміхнувся, навіщось підняв обріз і вистрілив. Навіщо? Я й так був уже мертвий.

Там не було ні сивобородого Бога, ні зміїних хвостів…

— Привіт, — сказав мені Артем — мій бойовий товариш.

— Привіт.

— Я прийшов подякувати тобі.

— За що, — я махнув рукою.

На ньому був усе той же жилет з ріжками, що стирчать у різні боки, пропалений тільник і кросівки з розірваними шнурівками.

Я два дні ніс його голову, щоб поховати її біля бази, бо його тіло, запаяне в цинк, уже встигли відправити додому.

— Тут багато наших, — сказав він. — Тут вони всі. Хочеш курити?

Я був старшим за них на одинадцять років, я був одягнений інакше, і моє волосся…

Вони були тут усі… кого б я не згадав.

Багатьох я бачив тільки один раз, багатьох навіть імені не знав, але вони йшли з усіх боків, тягнучи на собі кулемети і закидаючи за спини рушниці із зарубками на дерев’яних прикладах. Тут був навіть той, котрий утік від нас, той, котрого ми потім усе ж знайшли і привезли назад тільки для того, щоб на один день посадити в порожню цистерну з-під бензину. Ми так карали. І ті, хто потрапляв у ту цистерну, у гіршому випадку божеволіли від ядучих випарів усередині розпеченого сонцем заліза, а він помер, і тепер був тут.

Але він усміхався і тягнув руку, щоб поплескати мене по плечу і сказати:

— Здраствуй.

Тут було багато таких, як я, — без форми і без зброї. Усі вони були молодші, хто на рік, а хто і на п’ять, але вони чекали на мене, і були раді, і готові були вмерти ще раз, щоб відбити одного зі своїх від демонів.