Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Він з нами.

— Ти чуєш мене?

Я розплющив очі.

— Тобі можна в лікарню?

Швидше за все, що ні.

— Ні, — тихо, майже беззвучно.

— Ти можеш залишитись серед нас, — сказав він.

— Ти теж так вважаєш… — почав хтось.

— Так казав Лірохвіст, — відповів він.

— Але Знахарю…

— Вийдіть усі, — сказав він.

— Чужинцю, — сказав Знахар, — я пропоную тобі залишитись у нас.

Мені було боляче дихати, мені було боляче від кожного звуку, мені було боляче навіть від поруху очей.

— Ні, — вже краще в лікарню у в’язниці, куди я потраплю, щойно лікарі швидкої допомоги скажуть, що тепер я можу стерпіти допит заінтригованих походженням дір у моєму тілі міліціонерів, ніж ці нескінченні розмови.

— Йому треба дати пити, — сказала Прамати, що залишилась зі мною.

— Янго, — покликав Знахар.

Відчинились двері, й увійшла дівчина-конячка з порцеляновою чашкою в руках. Вона вклонилась, вона подала її Знахарю і хотіла було піти, але він зупинив її:

— Почекай, — і труснув мене за плече, від чого я знову практично помер. — Вона? Ти знаєш її? Хочеш, вона буде твоєю?

Який ідіот. Я хочу спокою і трохи води.

— Йди, — сказав Знахар. — Пий.

Цього разу питво мало смак меду і запах щурячої отрути. Від нього занімів язик, а потім і все усередині.

— У тебе є кому подзвонити?

Я кивнув, а він схилився до моїх губ:

— Два, два, — повторював він Дашин телефон. — Ні? А куди? Чотири, шість, — телефон діда, адже усі вони були там.

— Я подзвоню їм, — сказала Прамати, виходячи з кімнати.

Замість неї прийшли двоє хіпі, безцеремонно підняли мене і потягли геть.

— Вони заберуть його з-під парку, — сказала Прамати.

— Звідки?! Нас менти пов’яжуть, поки ми його донесемо туди.

— У нього є гроші, — сказала Прамати. — Відкупитесь.

Підійшовши до Знахаря, запитала:

— Якщо він — це він, то чому ти відпускаєш його?

— Тому, що якщо це справді він, то він обов’язково повернеться.

У них все ж вистачило сил допхати мене до лавки біля входу в якийсь парк і навіть посадити на неї. Усередині все ще було холодно від їхнього питва, і я попросив:

— Курити.

Мені засунули в рот сигарету і піднесли сірник.

— Ти вже не ображайся, але ми підемо.

Ледь вдихнувши дим, я захлинувся хвилею кашлю і болю.

Підбіг Славик, плакала і намагалась обійняти мене Даша.

— Що з тобою?

— Глібе…

— Усе класно, — простогнав я. — Я здихаю.

Попри всю любов, з якою вони намагались полегшити мої страждання, вони поводились зі мною куди гірше, ніж хіпі. Та як не намагались вони остаточно добити мене, я все ж опинився на задньому сидінні Дашиної машини. І навіть трохи прийшов до тями, поки вони обговорювали подальші плани.

— До мене не можна, — сказала сестра. — Сусіди одразу донесуть. Та й ключі, — у неї вистачило такту не вимагати їх у мене прямо зараз.

— Тоді куди, у готель?

— До діда. Там йому буде найкраще.

— Холодно, — прошепотів я.

— Зараз, — сказав Славик, накриваючи мене своїм піджаком. — Потерпи.

У діда було одне лікування — горілка. І це мене влаштовувало.

Але Славик не погодився і, попросивши папір та олівець, почав складати список, який потім вручив Валері.

— Ось гроші, — сказав він. — А це те, що треба купити. Якщо не буде того, що в цьому стовпчику, то з іншого боку — аналоги.

— Треба їхати в місто, — відповів Валера.

— Їдь.

— Я візьму твою машину? — запитав він Дашу.

— Звичайно.

Принесли кілька газет, розстелили їх на підлозі і почали роздягати мене, кидаючи на них закривавлені речі. Подекуди встигло присохнути, і, щоб витягти шматки тканини, які стирчали з ран, їх поливали гарячою водою, вмовляючи:

— Потерпи. І отут ще трішки.

— Який дурень зробив це? — нервувала Даша, виколупуючи з мене все нові й нові шматки нижніх фланелевих спідниць.

— Це врятувало йому життя, — заспокоював її Славик. — Поглянь, що з цього боку. Він у сорочці народився.

— Йому завжди щастить.

Дід усе ж приніс горілки і змусив промити нею моє зболене тіло.

— Руки тремтять, — сказав він. — А я думав, що вже нічого не боюсь.

Даша знайшла голки і показала їх Славику.

— Ось ця, ця і ця, — сказав він, вибравши кілька. — Прокип’яти їх, і нитки заразом.

— Шовкові?

— Так, неорганіка краще.

— Не слухайте його, — умовляв я. — Він не може цього знати. Не віддавайте мене в його руки.

Але вони й чути нічого не хотіли, цілком довіривши мене цьому новоявленому Франкенштейну.