Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Коли? — запитав я.

— Сьогодні. Літак через дві години. Боб проведе нас тут, а вдома зустрінуть інші.

— І мене теж?

— Хіба може бути інакше? Адже тепер ти мій чоловік і член нашої родини.

— А Славик? Що з ним?

— А що з ним? — здивувалась вона. — Нехай залишається. Тим паче, що тепер тобі не потрібно триматись за свою колишню роботу.

— А за що?

— Татко сказав, що дасть тобі можливість займатись усім, чим ти захочеш.

— Я нічого не хочу.

— Тоді поїдемо подорожувати, засмагати на пляжах і підніматись на піраміди. А захочеш, купимо будиночок на острові, і ти вирощуватимеш банани, збиратимеш черепашки та продаватимеш їх туристам. Ми будемо ходити у квіткових намистах, а вечорами розводитимемо багаття і махатимемо пароплавам, що проходитимуть повз берег.

— Хочу, давай так і зробимо.

— Поцілуєш мене?

Ми поцілувались.

Але тієї миті я побачив Лізу, котра невпевнено входила в незачинені після приїзду Боба ворота. А розплющивши очі, її побачила й Оленька.

— Ну що ж, — сказав я і взяв її під лікоть, — рушаймо.

— Хтось прийшов, — мовила вона.

— Це до Валери, — але вона впевнено йшла до нас.

Я знав її занадто давно, щоб не чекати нічого доброго. А тому сказав:

— Піду збиратись, — і навіть устав.

Але Ліза покликала:

— Глібе.

— Ви ж до Валери? — запитав я.

— Глібе, — повторила вона і заплакала, — не проганяй мене.

— Цікаво, — сказала Оленька.

На ґанок вийшов Славик і здивовано спитав:

— Дівчино, вибачте, але що б це мало означати?

— Винеси їй щось, — попросив я, намагаючись сховатись у будинку. — Вона збирає пожертвування для сусіднього дитбудинку.

— Глібе, — покликала мене Ліза, розмазуючи по обличчю дешеву туш.

— Глібе, — сказала Оленька, — куди ж ти? Це ж нечемно. Дівчина прийшла поговорити з тобою, а ти дозволяєш собі ігнорувати її. Поговори з нею.

— Про що? Та й не знаю я її.

— Тоді хоча б послухай.

— Глібе, — ридала Ліза.

З будинку тим часом вийшли Боб і Валера з дідом.

— Що у вас тут? — поцікавився охоронець.

Я провів пальцями по кадику і видихнув:

— Гості.

— Зрозуміло, — кивнув Боб, підійшовши до Лізи і схопив її за лікоть. — Дівчино, тобі час іти. Ходімо.

Але замість цього вона підігнула ноги і практично упала на траву.

— Дай їй спокій! — наказала Оля. — А ти не вдавай, що не знаєш її. Пізно.

Даша вийшла останньою і майже вигукнула:

— О Господи!

— Гаразд, раз усі зібрались, будемо слухати. Що в тебе?

Ця крихітка, яка заблукала в пошуках тепла, була ще та.

І знову ж, познайомився я з нею винятково завдяки старанням сестри. У нашому Управлінні змінили найвищого керівника, роботи не було, і я приїхав, щоб зустріти з нею Різдво, але весь її час був зайнятий залицянням до майбутнього третього чоловіка. І вона сказала:

— Глібе, тобі доведеться святкувати одному.

Я ще пожартував, що більшість самогубств відбувається саме в самотні дні народження і зустрічі Нового року. А Даша почула лише «самогубство» і згадала про Лізу, яка не зрозуміло як потрапила в досить обмежене коло її знайомих.

— Вона чудова дівчина, — казала вона, — поїдь до неї.

І я поїхав, років із п’ять тому, навіть не уявляючи, що це буде значно цікавіше, ніж можна було подумати, вперше побачивши розгубленість і нездорову блідість Лізи.

Вона відчинила мені, не взявши ані квіти, ані пляшку вина, мовчки прошмигнула в задимлену глибину квартири. Але вона не заперечувала проти того, щоб я роздягнувся і приніс склянки з убого обставленої кухні, сидів на підлозі перед нею і розповідав про себе, про те, що в нас буде, і про те, як давно я мріяв познайомитись з нею. Перші дві ночі вона навіть не роздягалась, сидячи на дивані із підкладеними під себе ногами. Нічого не відповідаючи і ніяк не реагувала на мої слова. Але на кінець третього дня вона погодилась повечеряти. Без апетиту, хоча до цього в її холодильнику, який щораз стукав при запуску, з їжі були тільки зів’яла картопля і лід.

Я приклеїв кахель у ванній і полагодив балконні двері, а вона вп’яте виносила в передпокій мою бритву і переховувала на полицях шафи розрізнені сторінки свого вочевидь і дотепер не дописаного роману.

Але коли я приніс ялинку, згорток з подарунками і коробку яскравих скляних ведмедів, вона сказала:

— Дякую, — і того ж вечора запалила на ній свічки.

А потім, дозволивши взяти себе, лежала поруч, розповідаючи про що пише, про тих, хто скривдив її, кинувши, взявши тільки на одну ніч і назвавши повією. Її героїні вмирали в гулі чужих міст, вони називали коханими лише тих, у чиїх кишенях знаходили фотографії дружин, рум’яних і ситих дітей, їм було достатньо набрати їхній номер і мовчати, слухаючи: