Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

У будинку задзвонив телефон, і я побачив Дашу, яка промайнула у вікні.

Потім вона вийшла до нас, усміхнена і радісна:

— Щойно дзвонив Боб.

— І?

— З Оленькою все гаразд. Завтра зранку вони будуть тут.

— Чудово, — прорипів Славик.

— Чудово, — сказав дід.

— Чудово, — погодився я.

А вона відкликала убік Валеру і щось шепотіла йому, він посміхався і кивав, погоджуючись. А коли я наступного ранку прокинувся, ні її, ні його не було вдома, як не було машини і Славика.

— Де вони поділись? — запитав я діда.

— Не знаю, — відповів він, хоча помітно було, що його просто-таки розпирає від значущості таємниці.

Щоб не вовтузитися з миттям салону і заміною лобового скла, Боб просто поміняв машину.

Він обережно в’їхав у двір і зупинився за декілька метрів від нас. До цього було багато шуму і незрозумілих двозначних жартів, що почалися одразу після повернення Даші, Валери і Славика. Вони привезли оберемок квітів, шампанське, костюм, кілька сорочок, краваток і лаковані, загорнені у папір, туфлі:

— Це тобі, одягайся, — сказали вони мені. Мені, котрий останні кілька днів прекрасно обходився простирадлами й обрізаними до колін джинсами Валери.

— Навіщо?

— Так треба, — багатозначно сказала Даша.

— Кому?

— Тобі, Оленьці, усім.

Натягнувши на себе привезений ними одяг, я абияк доплентався до двох винесених на вулицю крісел і сів у одне з них, очікуючи наречену.

Мікстури Славика, попри всю свою мракобісну сутність, за три дні змогли поставити мене на ноги і перетворити рани на рожево-сині зморшкуваті фляки. Я почувався краще, ніж під крапельницею на ліжку якоїсь приміської реанімації, хоча мені ще бракувало сил навіть на те, щоб дійти без сторонньої допомоги до туалету за будинком.

Вийшла ошатна Даша, а за нею Славик — у новому, купленому в тому ж торговому центрі, що й мій, костюмі.

— Готовий? — запитав він.

— До чого?

Він змовчав, хмикнув, а Даша сказала:

— А ось і вони.

Боб вийшов із машини, відчинив задні дверцята і допоміг вийти Оленьці, яка дбайливо підтримувала живіт.

Усі заговорили разом, вона усміхалась і повільно йшла до мене.

— Я мало не вмерла.

— Він теж, — сказала Даша.

А з незачинених дверцят машини виліз бородатий, одягнений в усе чорне священик із величезним хрестом на округлому, як і в моєї нареченої, животі.

— Мир вам, діти мої, — протягнув він співучим басом.

— Здрастуйте, панотче, — відповів Славик.

А Даша навіть перехрестилася.

— Ну, раби Божі, водички з дороги і почнемо наші обряди.

Валера виніс батюшці води, а Боб дістав з багажника і поклав на капот велику коричневу потерту валізу. Витерши мокрі губи долонею, священик відчинив валізу та дістав з неї срібну чашу, подивився навсебіч і вручив її Валері, який згодився допомагати йому. Потім хлюпнув у неї води зі срібної фляги, дав Даші й Бобові по позолоченій, прикрашеній камінцями, короні, надяг на шию шиту золотом стрічку і розпалив ладан в поставленому на капот машини кадилі.

— А обручки? — запитав я Оленьку, що сіла поруч зі мною.

Вона усміхнулась, кивнувши на Боба.

І нас почали вінчати.

Батюшка неголосно грудним голосом промовляв молитви, Даша і Боб тримали над нашими головами вінці, Славик хрестився, дід стояв, заклавши руки за спину, а Валера підносив священику то чашу з водою, щоб той міг освятити наш шлюб, то обтягнуту оксамитом Біблію, то ікону в мідному окладі.

— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…

— Згодна, — прошепотіла вона.

— Чи згодний ти…

— Так.

Валера приніс викладені на таріль обручки, і ми обмінялися ними.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною, — сказав панотець.

Ми поцілувались. Потім вони вітали нас, відкорковували шампанське, розраховувались з панотцем, умовляючи його пообідати, і відвезли його, зрештою, на станцію.

— Ось ти і став моїм, — сказала Оленька.

— Вітаю.

— Ти наче не радий?

— Усе чудово, — я поклав руку на її пальці. — Я просто стомився.

— Тобі дуже боляче?

— Тепер уже ні.

— Мені теж, — і поспішила додати: — Правда, тепер практично постійно нудить, але лікарі кажуть, що можливо, це звичайний токсикоз, дитина розташована нормально і ніякої загрози її життю немає. Але татко сказав, щойно я приїду, він улаштує новий огляд. У нього багато знайомих у хірургічних клініках, отож, і тебе там підлікують. А ще він передавав тобі привіт і чекає нашого повернення.