Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ні в якому разі, — усміхнувся я і, схилившись до його вуха, додав: — Двісті баксів за можливість трохи подивитись у твою штуку.

— Це заборонено, — так само тихо відповів він.

Ми поторгувались, і я виграв.

Збільшені і наближені камерою вболівальники, що сиділи з протилежного боку стадіону, були ось тут, поруч. Боб і охоронець також могли бачити зображення на моніторі. У навушниках оператора пролунав жіночий голос:

— До початку трансляції вісім хвилин.

Оператор попросив:

— Закінчуйте, мені вже час.

— Додаю ще двісті, — сказав я.

Раптом Боб вигукнув:

— Стій! Ось він.

Кубар і троє його приятелів сиділи на центральній трибуні, із клубними шарфиками на шиях і помахуючи малюсінькими прапорцями того ж кольору.

— Спасибі, — подякував я оператору.

Але він уже припав до окуляра і лише кивнув у відповідь. Щоправда, не відмовившись перед цим від обіцяних грошей.

— Може, попросимо ментів?

— Як? — запитав я.

Хлопці унизу вже почали грати у футбол, а ми сиділи на верхньому ярусі, вирішуючи, як же нам бути, якщо ми не можемо убити Кубаря прямо на трибуні, і для цього нам потрібно його вивести щонайменше за межі стадіону.

— Давайте вип’ємо кави, — запропонував я.

Ми пішли до рядів кіосків і яток, що були розставлені неподалік, купили каву і пачку сигарет, аж раптом Боб вигукнув:

— Ігоре!

— Слухаю? — відповів охоронець.

— А якого кольору шмотки на іспанцях?

— Італійцях, — виправив я.

— Байдуже.

Ігор кинувся до краю трибун і, повернувшись, доповів:

— Червоні з синім.

— Геніально, — сказав Боб. — Ходімо туди.

Це була ятка, на якій продавали спортивну атрибутику: вимпели, дудки, прапори і червоно-сині шарфики.

— Чотири, — простягнув Боб гроші.

— І одну дудку, — додав я.

Коли я одружуся з Ольгою, то попрошу в якості весільного подарунка Боба і цих двох охоронців. По-перше, я до них звик, а по-друге, мені подобаються їхні ідеї і легкість, з якою вони втілюють їх у життя.

Глядачі на трибунах і міліція, що їх охороняла, були так захоплені біганиною на полі, що нам надзвичайно легко вдалося протиснутись за спини кубарівської компанії і перед самим кінцем першого тайму накинути на них шарфики супротивника.

— Погляньте! — закричав Боб, міцно хапаючись за Кубаря, який намагався струсити його і нав’язану йому атрибутику ворога. — За кого вони! Вони проти наших!

Суддя засвистів, і найближчих п’ять трибун зосередили свою увагу на нас.

— Вони зрадники!

— Бий їх!

— Бий! — радісно заволали тридцять тисяч чоловік, що сиділи поруч, і кинулись до Кубаря і його охорони.

— Узяли.

Але перш ніж їх розірвали на шматки, ми підхопили Кубаря на руки і понесли зі стадіону, не ставлячи його на ноги ані на сходах стадіону, ані на виході, ані перед заставами міліції.

— Ставимо, — нарешті видихнув Боб.

— Якого чорта? — поправляючи одяг, запитав Кубар.

— Давайте сюди, — запропонував охоронець, вказуючи на незачинений під’їзд темно-сірого будинку з куполами і башточками на даху.

— Збігай до машини, — попросив його Боб, — і принеси все, що треба. Ну, — звернувся він до Кубара, — підемо, чи що?

Ми піднялись на шостий поверх, потім приставними сходами на запилене і запаскуджене голубами і пацюками горище.

— У тебе є кілька хвилин.

— І що мені робити? — запитав Кубар.

— Що хочеш, — відрізав Боб. — Можеш навіть помолитись, ми не заважатимемо.

— Та пішов ти! З якого дива я повинен тут молитись?

— Тому що ти помреш тут.

— Ану, почекай. Звідки таке рішення? І хто ти такий, щоб виносити мені вирок?

— А ти що, злодій у законі, щоб сходняк збирати?

— Помолитись, кажеш? — запитав Кубар і спробував звалити Боба з ніг. Але нас було двоє, і ми швидко відбили в нього навіть найменше бажання опиратись, а тим паче утікати.

Прибіг захеканий охоронець і роздав нам пістолети.

— А тепер уже все, — сказав Боб, перевіряючи обойму і пересмикуючи затвор. — Ставай.

Кубар заплющив очі і повернувся до нього спиною.

— Слухай, — сказав я Бобові. — Почекай.

— Чого це раптом?

— Я сам.

— Сам?!

— У нас із ним сімейні справи.

— Добре, — згодився Боб. — Сам то сам. Будь ласка.

— Вийди, — попросив я.

— Що?

— Вийдіть обоє.

— Добре, але якщо він злиняє…

Вони спустились униз і залишились чекати мене на сходовому майданчику верхнього поверху.

— Слухай, — запитав я Кубаря, — які в тебе з Дашею рахунки?