Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Можу подарувати.

— Не треба, — поплескав він по чорній ручці інвалідного крісла. — У мене свій. Давай ближче до справи.

— Кажи.

— У мене проблеми.

— У мене теж.

— Якщо ти зачепиш Кубаря, мене відправлять на пенсію.

З огляду на його звання, вислугу, ветеранство й інвалідність це був не найгірший з варіантів, і я сказав:

— Я змушений.

— Якщо ти не віддаси мені генія, мене позбавлять звань, пенсії і квартири.

Цілком у дусі Управління. Вірю. Але якщо я віддам йому Славика, зі мною зроблять те саме.

— Вибач.

— На, — сказав він, простягаючи мені складений учетверо блокнотний аркуш. — Тут усе. І навіщо я це роблю?

Спершу я вирішив подивитись на те, що він мені дав.

«Ринок „Північний“, місце 54, Гурам, кур’єр і збирач.»

— Досить?

— Спасибі.

— Ми ще зустрінемось?

— Так, але не в твоїх справах, — сказав я. — А якщо щось станеться, переїдеш до мене, я незабаром починаю власний бізнес і мені потрібні будуть розумні аналітики.

— Я в курсі, — посміхнувся він. — Хай щастить!

— Де ти був? — запитала Даша, коли я повернувся.

— У справах.

— Тобі Валера дзвонив.

— Не час.

Я зайшов до Боба і віддав записку.

— Гурам, кур’єр і збирач, — прочитав він. — Ну і що?

— Чий збирач, не здогадуєшся?

Миттєво підхопившись, він наказав своїм хлопцям збиратись, тоді взяв пістолет і посміхнувся:

— Ти класний мент, хоча й мент.

— А ти урка.

— Але, прошу звернути увагу, теж непоганий.

Машину заносило на віражах, мало не викидаючи на перехожих, а Боб продовжував кричати водієві:

— Швидше! Ще швидше! — сам він сидів позаду з картою міста на колінах, повільно сунучи пальцем по вулицях, що миготіли повз нас. — Другий поворот праворуч. Три пропускаємо. На міст і в другий ряд. Я сказав швидше. Як «не можна»?! Я сказав!

— Здається мені, він тебе зараз пошле під три чорти, — сказав я, глянувши на змоклу потилицю водія.

— Я його пошлю, — прорік Боб. — Я його так пошлю, якщо він не поїде швидше…

— Приїхали, — гаркнув водій, загальмувавши біля наметового містечка, що розповзлося по заасфальтованому пустирю, з буквами на сітчастій вивісці: «ПІВНІЧНИЙ».

Тут торгували усім: тепличною зеленню, джинсовими саморобками, шкірою із запахом фарби, пластиковим посудом, квітами і взуттям, навіть безпородними собаками. Наші ж майбутні друзі пропонували нечисленним покупцям (хоча, можливо, насправді їх було й багато серед цього нескінченного лабіринту товарів, дощатих настилів і голосної музики) спеції і каракулеві шуби, що їх, попри спеку, міряли, мацали, прицінювались і навіть купили одну. Ми ж стояли неподалік, біля лотка із серветками, перераховуючи торговців-азіатів.

— Сім, — сказав охоронець.

— Сім, — назвав Боб цифру, що вийшла в нього.

Я нарахував стільки ж.

Що ж, настав час познайомитись.

Побачивши нас, горці заметушились, перестали несамовито репетувати:

— Гарний смушковий шуби! Ірис! Кіндза! Кардамон! Кмин! — і навіть спробували відіслати гінця — чи то повідомити комусь про те, що сталося, чи то покликати на допомогу.

Один з охоронців одразу ж наздогнав його, звалив з ніг і, стусонувши кілька разів, підняв, схопив за комір та притяг до нас.

— Шановний, — звернувся до нього найстарший з горців. — Навіщо?

Тим часом інші продовжували торгувати, не втручаючись й особливо не цікавлячись чужими проблемами.

— Ми можемо домовитись. Бери що хочеш. Хочеш шубу для дівчини? А може трохи кіндзи? Мамі даси, вона тобі м’яса приготує…

— Я випущу тобі мізки, — рикнув охоронець, і горець одразу замовк.

— Нам потрібен Гурам, — сказав Боб. — Де він?

— Немає його. Пішов. Живіт почав боліти. Сказав: «Піду я, полежу» — і пішов.

— Зрозуміло, — Боб кивнув і, навіть не змінившись на обличчі, перекинув перший стіл із прянощами. Судячи з цінників — не на одну тисячу.

— Вай-вай! — заголосили горці, а Боб уже підійшов до другого столу.

— Нам потрібен Гурам, — а щоб вони не змогли зібрати розсипаний товар, він, не поспішаючи, потоптався по ньому. Від перцю, що піднявся в повітря, засльозилися очі й залоскотало в горлі. — Де він?

— Ось він, — не витримали горці. — Ось цей, — вони виштовхнули до нас неголеного, сизого від щетини чоловіка з похмурим горбоносим обличчям. — Ось.

— Точно? — запитав Боб.

— Точно! Що, ми тобі брехати будемо?!

— Тоді добре, — сказав Боб і схопив горця за борти картатого піджака. — Поїхали.

— Куди?