Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Убивця, злочинець, — посміхалася вона, — Джек Потрошитель, а не людина. Як добре, що тебе випустили.

— Я втік.

— Усе одно добре. Я люблю тебе, а від тебе пахне в’язницею.

І до чого тут це?

З кав’ярні на протилежному боці вулиці вийшли Славик і Даша. Помітивши мене, запосміхались і дочекавшись, коли зупиняться автомобілі, побігли до нас.

Не відпускаючи Славика, Даша цьомнула мене в колючу щоку:

— Усе гаразд?

— А як ще може бути?

Славик радісно тряс мою руку, розповідаючи скоромовкою:

— У нас був обшук. Я радий, що тебе відпустили. Ти жахливо виглядаєш. У нас шукали зброю, але нічого не знайшли. Ми потім прибирали до вечора. А Оленьку хлопці відвезли в готель, і вони запитували, де вона, але ми сказали, що поїхала, і вони відчепились. А ось і Боб.

З дверей райвідділу вийшов зосереджено-похмурий Боб, і одразу ж на стоянку заїхала машина з охоронцями.

Підійшовши до нас, Боб кивнув, дозволивши Оленьці і Даші поцілувати себе, і навіть підставивши плече під підбадьорливі удари мого щасливого начальника.

— Що ж, — сказав він, натягаючи поверх зім’ятої сорочки ремені кобури і перевіряючи пістолет, — час настав.

— Настав, — кивнула Оленька.

— Тепер він наш і йому нікуди не подітись, — усі закивали, навіть Даша і Славик. — І ми зробимо його. Зробимо назавжди.

— І тоді ти зможеш поїхати зі мною, — сказав Славик Даші.

— І тоді ми одружимось, — сказала мені Оленька.

— І тоді татко більше не звинувачуватиме нас у боягузтві, — сказав Боб.

— Мені їхати з вами? — запитав Славик, що саме прийшов у своєму обожнюванні Даші до межі прийняття убивства, як шляху досягнення особистого щастя.

— Ні, залишишся з дівчатами. Захистиш їх, раптом що. Зброя є?

— Є, — відповів Славик, витягаючи з-під куртки виданий мені в Управлінні і від самого початку зіпсований пістолет.

— Дурниці, — процідив Боб. — Це не зброя. Викинь його, — і охоронцям: — Дайте йому щось пристойніше.

Я взяв у Славика пістолет, а він одержав замість нього щось більш придатне для захисту.

— Ти знаєш, де він живе? — запитав Боб, і Даша продиктувала йому адресу Кубаря.

Ми зупинились біля нічим не примітного будинку неподалік від центральних вулиць. Свіжа штукатурка й обличчя гіпсових херувимів на фасаді — хоч і кінець минулого століття, але з розповідей чоловіка, якого Макс заслав до Кубаря, я уявляв собі щось менш значне, якийсь триповерховий будиночок за межами міста, з бетонним парканом, з гаражиком на десяток автомобілів, зимовим садом і обов’язковими камінами та мармуровими біде.

Ми вийшли з машини, піднялись на потрібний поверх і зупинились перед оббитими свинячою шкірою дверима.

— Дорого, — сказав Боб, — але не практично.

Один з охоронців натиснув на дзвоник. Та йому не відчинили. Спроба Боба принесла такий самий результат, і він вирішив:

— Будемо ламати.

— Навіщо? — здивувався його приятель. — Можна й інакше. Тільки підстрахуєте мене.

Ми відійшли до сходів, а він присів біля нижнього замка і засунув у нього кілька г-подібних штирьків. Клацнула пружина, і двері відчинились.

— Пішли, — скомандував Боб.

І ми вломились у квартиру, в якій не виявилось не те що Кубаря, але й пристойних меблів — поламаний стілець на кухні, коробки з-під телевізора і маргарину в дальній кімнаті.

— Ну хіба не сволота?

— Сволота, — сказав я.

— Що будемо робити? Поїдемо в казино?

— Щоб його попередили?

— Логічно.

Ми вийшли з будинку і сіли в машину.

— Є ідеї?

— Є, — сказав я. — Їдьмо додому.

— І що далі?

— Не знаю, — відповів я. — Там буде видно.

Ми довго мились, потім обідали, а потім, зачинившись на кухні, намагались відшукати на потріпаних і масних аркушах досьє хоч щось, що допомогло б нам знайти Кубаря.

— Він виїхав, — сказав Боб Даші. — Ти не знаєш куди?

— Ні.

— Точно?

— Мені все це потрібно не менше ніж тобі.

— Може, якісь знайомі?

— У нас більше немає спільних знайомих, — сказала вона. — Не залишилось.

Тим паче, що останнього з них вона вбила сама.

Я подзвонив Максу з проханням надати інформацію, але він лише процідив:

— Через годину біля фонтанів.

Він сидів у колясці посеред бризок, що летіли навсібіч, і серед людей, які прогулювалися між фонтанами, занадто добре одягнений, як для жебрака.

Залишивши харлей біля найближчої клумби, я підійшов до нього.

— Привіт.

— Чудовий мотоцикл, — сказав Макс. — Справжній.