Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Наступний кур’єр Кубаря жив у глибині острова, що поріс лісом, якраз посередині річки, котра розділяла місто. Мешкав він у невеличкій, нічим не примітній більярдній, що загубилась серед каруселей, ресторанних павільйонів, майданчиків для пейнтболу і тенісу.

— Пішли, — сказав Боб.

— Робити мені нічого, — просичав Сашик. — Я жити хочу.

— Ти вже небіжчик, — відрізав Боб. І Сашик вибрався з машини.

У більярдній було порожньо, тільки молодики у червоних жилетах витирали пил із кістяних куль.

— Зачинено, — побачивши нас, заявили вони.

— Ми у справі, — відрізав я. — Нам можна.

— Більярдна обслуговує тільки членів клубу.

— Круто, — сказав охоронець.

— Зачинено, — повторив другий червоний жилет.

— Хтось із цих? — запитав Боб у Сашика.

— Ні.

І Боб стрельнув двічі.

— Ну ти сьогодні вже відвів душу, — хмикнув його помічник.

Але Боб продовжував насідати на Сашика:

— Куди тепер?

— У ті двері.

За дверима був вузенький коридор, що вів до туалету і трьох кабінетиків із м’якими шкіряними диванами. В одному з них за столом сидів чоловічок у білій сорочці і неяскравій краватці.

— Він? — запитав Боб.

— Вам кого? — обурився чоловічок.

— Він, — кивнув Сашик і упав з діркою в чолі.

Чоловічок примружив очі і сказав:

— Ти що, недоумку, хочеш нарватись? Вважай, що ти вже нарвався.

— А тепер ще раз і все спочатку, — звернувся я до Боба.

Піднявши пістолет, він прицілився.

— Я готовий вас вислухати, — вигукнув чоловічок, певно, добре знайомий зі змістом таких жестів.

— Йому потрібен Кубар, — процідив я. — І краще відповісти швидше.

Хоча після цього його чекала тільки смерть…

— Якщо вас три сотні. А вас є три сотні? — філософствував він. — Тільки в цьому випадку ви зможете взяти його. Почекайте. Не треба поспішати… Сьогодні футбол, і він буде там. А інакше у вас не буде шансів.

— Яке в нього місце?

— Вибачте, але, на щастя, я не можу цього знати.

Я не люблю футбол, а тому не розділяв вакханалії загального захоплення, що починалась за кілька кварталів до стадіону. Сьогодні міські футболісти грали за Суперкубок чи то з італійцями, чи то ще з кимось, і вболівальники з усієї країни з’їхались на розмальованих м’ячами і прапорами автобусах, загромадивши дорогу по всьому радіусу прилеглих вулиць. Нам довелось залишити машину і, приєднавшись до юрби жовто-блакитних фанатів, проходити нескінченні пости міліції, що обшуковували кожного на предмет алкогольних напоїв і холодної зброї.

— Повернешся до машини, — сказав Боб водієві, побачивши першу з застав із пересувними огорожами і зваленими на купу щитами. — 3 місця не рушай, мотор не глуши, — він віддав йому свій пістолет, як, зрештою, зробили і ми з охоронцем.

Фанати підходили невеличкими групами, по шість-сім чоловік, з обов’язковими дудками, прапором улюбленої команди, шарфиками і кепками в колір. Серед них обов’язково був один найгаласливіший:

— Хтось любить каву, хтось любить сир…

А інші підхоплювали:

— А я люблю «Динамо» — «Динамо» мій кумир!

Потім верещали дудки і вся група починала горланити:

— Оле, оле, оле-оле! Оле-оле! Оле-оле!

І так постійно — то по черзі, а то й усі разом.

Боб поводився спокійно, а ми з охоронцем веселились, горланячи про «сир» і «оле-оле».

Боб тим часом знайшов у юрбі перекупника квитків і заплатив просто-таки неймовірні гроші, зате наші місця були на трибуні прямісінько за воротами ворожої команди.

По руках ходили грілки з вином, що тхнуло гумою, і малюсінькі, які легко ховалися у шкарпетках, пляшечки з коньяком і горілкою. Метушились букмекери, приймаючи ставки, нові міліціонери обшукали нас, продовжували репетувати вболівальники:

— Оле-оле-оле!!!

До моменту, коли ми нарешті потрапили на стадіон, я встиг не тільки захмеліти, а й зірвати голос.

Наші місця були біля самісінького поля, та ми вирішили спочатку піднятись угору. Матч ще не почався, і стотисячний натовп уболівальників продовжував скандувати пісеньку про оле-оле, що вже встигла добряче набриднути.

І тільки одна трибуна, вдягнена в червоно-сині тони супротивника, зберігала спокій, оточена затягнутими в бронежилети автоматниками.

— Підемо по рядах? — запитав Боб.

— Підемо до преси, — сказав я, показуючи на встановлену над останніми рядами камеру.

— Не заважайте, — зустрів нас обуреним вигуком оператор.