Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Там побачиш, поїхали.

Його посадили в машину і, від’їхавши двісті метрів від ринку, витягли назовні в глухому парку. Трохи глибше — і густі кущі сховали нас від шумної вулиці.

— А тепер кажи, де Кубар.

Той удав, що не зрозумів. Шкода, що він знав Боба так погано.

Боб витяг пістолет і вистрілив. Схопившись рукою за криваве місиво вуха, горець завив, а Боб, звівши курок, приставив пістолет до його плеча.

— Я скажу! — заволав той. — Я скажу…

— Слухаю.

— Я не знаю.

Боб знову прицілився.

— Кому ти возиш гроші? — запитав я, добре знаючи про їхні ієрархічні лабіринти, а тому допускаючи, що горець, можливо, й не бреше нам.

— Сашику, — швидко відповів він.

— Куди і коли?

— О шостій годині в Харків.

— Ось бачиш, — прогарчав Боб, — бреше гад, — і відстрелив горцю друге вухо.

— Чесно, у Харків, чесно! Чесно! Чесно! — заголосив той, остаточно приголомшений і переляканий.

Боб знову приставив пістолет до його плеча.

— Почекай, — сказав я і запитав: — Ти маєш на увазі шинок? — але він або не зрозумів, або не почув, затиснувши вуха руками. Я підвищив голос. — «Харків» — це шинок?

— Так, так, — закивав він. — Шинок, ресторан такий, «Харків» називається.

— Що, справді? — запитав мене Боб.

— Поїхали, це в центрі.

Закривавленого горця ми прихопили з собою.

Він вочевидь полестив цій оббитій шкірзамінником дірі, так необачно назвавши її рестораном. Єдине, що заслуговувало уваги, — вареники з м’ясом, а взагалі тут могли обідати тільки такі урки, як татуйований Сашик із двома не менш паскудними на вигляд товаришами.

— Показуй, — сказав Боб горцеві, який насилу тямив щось від болю.

У залі, розділеному картонними плитами на секції, сиділо чоловік із десять, і кожен з них міг виявитись однією з ланок кубарівської інкасаторської системи.

— Он той, — вказав горець на Сашика.

Піднявши пістолет, Боб вистрілив горцеві у голову, майже не цілячись, а потім так само швидко — в обох приятелів Сашика.

Війна почалась, а в таткових наказах, наскільки я знаю, навіть не згадувалося про полонених.

Піднявши вгору блискучі від жиру пальці, Сашик прогарчав:

— Не треба.

Охоронець кинувся слідом за касиркою, яка побігла в підсобку, а я звернувся до решти присутніх:

— Добродії, для вас усіх найкраще буде сидіти тихо і не робити різких рухів. Так само не рекомендується стукати виделками по посуду і кликати на допомогу міліцію. Усім зрозуміло?

Зважаючи на те, що при цьому я розмахував чорним великим пістолетом, зрозуміли всі.

— Отже, — почав Боб, — де Кубар?

— А я звідки зна…

Боб трішки схибив, і разом з вухом відлетів шматочок шкіри голови.

— Сволота! — зарепетував Сашик, падаючи на стіл і хапаючись за голову.

— Чого ти верещиш, як свиня? — процідив Боб.

Повернувся охоронець, він привів до нас переляканих кухарів, вантажників і касирку.

— Сволота! Гадина така!

Боб клацнув курком, і він затих.

— Кому ти возиш гроші?

— Навіщо ж стріляти?! Ідіоти. Я б і так показав!

— Показуй. Тільки без вибриків.

Сашик підвівся, а Боб сказав мені:

— Обшукай його. Це ж по твоїй частині.

Дешевий ніж з викидним лезом, гроші в задній кишені і вимкнений пейджер.

— Більше нічого.

— Тоді на вихід, — наказав Боб.

А я звернувся до решти:

— Всім дякую. Усі вільні.

Сашик спочатку намагався стогнати, але почувши:

— Заткнись, — лише казав, куди їхати, тричі спробував закурити і тричі викидав непідкурені сигарети у відчинене вікно, неголосно бурмочучи. — Не час.

— Далеко ще?

— Ні. Тут ліворуч і приїхали.

Це ще п’ять років тому, в часи тотального свавілля і здирництва, боси і ватажки численних банд самі на чолі одягнених у чорне бойовиків обходили підвладні їм базари, ресторанчики та сигаретні кіоски, щоб зняти данину з торговців, а заразом прийняти у вигляді частування то філіжанку кави, то пару футболок, а то й свіжу баранячу ногу. А крім цього, їм ще й доводилось стріляти один в одного і, за статистикою, з кожних п’яти, що почали займатися цим бізнесом, на сьогодні вижив тільки один — найрозумніший, найобережніший і не завжди найжорстокіший.

Стас належав до таких, а тому міг дозволити собі не їздити особисто за даниною, що належала йому, вибудувавши між собою і відвойованими ринками ланцюжок людей, які знали в обличчя лише один одного і не знали його. Це захищало його від міліції, підозр у рекеті, і, безперечно, стрілків. Якийсь час він був захищений навіть від нас.