Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Без назви

Уранці нас розвели по кабінетах уже добре знайомих слідчих.

— Будете зізнаватись? — запитав мене мій.

— Ні, — відповів я.

— Чому?

— Спочатку закурити.

Він кинув мені зім’яту пачку, відібрану в якихось наркоманів, що хтозна скільки валялася в його столі, і сірники.

— Куріть.

— Ви такі люб’язні, — сказав я.

— І все ж, чому ви відмовляєтеся зізнаватись?

— Я не бачу тут ні адвоката, ні консула, ні лікаря, яких ви обіцяли мені під час нашої останньої зустрічі.

— Я нічого вам не обіцяв.

— Можливо. Я не пам’ятаю. Але я не зізнаватимусь хоча б тому, що у вас на мене нічого немає.

— Ви так вважаєте? — посміхнувся він. — Даремно. Сподіваюсь, вам знайомий цей пакет? — запитав слідчий, викладаючи переді мною конверт із принесеним дідусем авансом за вбивство, що не відбулося.

— Ні!

— На ньому знайшли ваші відбитки.

— І що це доводить?

— Усе, — витягаючи з конверта купюри, він почав розкладати їх на столі. — По-перше, у нас є список номерів кожної з цих банкнот…

— Ви переписали їх учора ввечері.

— А по-друге… Ігоре Петровичу, будьте ласкаві.

Кивнувши, Ігор Петрович дістав і подав начальнику щось із неструганого дерева та спіралі від електрокаміна з проводом, заізольованим з одного кінця.

— Ви все ж вирішили мене катувати? — здогадався я.

— Я вирішив припинити ваше фіглярство і посадити вас у в’язницю.

Тим часом слідчий застромив провід у розетку і почекав, поки не розжариться спіраль на цьому вельми мудрому приладі. Потім він підніс до спіралі одну з купюр так, щоб вона нагрілася, але не спалахнула.

Нічого. Ніяких знаків і написів, що з’являються під впливом високих температур. Ніякого невидимого чорнила і тайнопису.

Він схопив ще один папірець.

— Неймовірно!

— Вони несправжні, — припустив його помічник.

— А які? — здивувався я. — Якнайсправжнісінькі.

Я власноруч вкладав їх у пакет, попередньо порвавши і спустивши в унітаз гроші, які приніс склеротичний управлінець.

А вони мацали гроші і гріли, гріли, гріли, гріли їх…

— Де список?! — нарешті здогадавшись про все, простогнав слідчий.

— У вас, — відповів помічник.

Вони дістали список і взялися звіряти номери. Природно, що не збігся жоден.

— Ну що, — запитав я, — у вас є щось на мене?

Слідчий стомлено відкинувся на спинку і видихнув:

— Усе.

— Що означає усе?

Діставши зі столу папірець, він записав на ньому моє ім’я і, розписавшись унизу, сказав:

— Це ваша перепустка. Віддасте її на виході.

— І це все?

— А що вам ще потрібно? Ви вільні.

— А вибачення? Визнання власної неправоти? — як людина із синцями на півобличчя, я міг вимагати цього.

Але він закричав:

— Ви злочинець! Нахабний, цинічний злочинець, який уник відплати! Ваше місце у в’язниці! І повірте, рано чи пізно ви опинитесь там! Нехай не я, нехай хтось інший, але відправить вас туди!

— Якщо це все, то я краще піду.

— Я не маю права затримувати вас, — відрізав він. — Ви вільні.

— Дякую, — хіба я міг звинувачувати його в тому, що він не любив мене? Ні. У нього така робота. Погана, але робота. А розрадою для мене була думка, що йому, тримаючи мене в руках, дуже неприємно відпускати мене, огидно до нудоти, до болю в зведених вилицях.

Але я не втримався:

— Дурню, знаєш, на чому ти проколовся?

Він промовчав.

— Тобі треба було брати нас ще в момент передачі рушниці. Тоді б ти міг нам повісити незаконне зберігання зброї. Але ти поскупився, ти захотів дати нам по максимуму. Жадібність породжує бідність, дурню, запам’ятай це. А полковнику вашому передай, що в Управлінні не користуються ні голками, ні гарячими прасками. У них там інші методи.

Але він знову не відповів. Я зупинився на порозі, помахав йому рукою і пішов до виходу тепер вже добре знайомими коридорами Районного відділення міліції.

На вулиці було просто чудово. На тополях набубнявіли клейкі запашні бруньки, поряд проходили довгоногі блондинки, і величезна червона машина поливала асфальт струменями прозорої води.

Ось тільки мене ніхто не зустрічав. Я потупцяв біля входу, потім перейшов на бік автостоянки біля нього і тільки після цього помітив Дашину машину. Але порожню і без ключів за одним із коліс.

Сподіваючись, що вона десь неподалік, я сперся на ще теплий капот і почав чекати.

— Милий, — ніжні руки Оленьки оповили мою шию, а гострий животик уперся у хворий бік, — дякувати Богу, ти цілий, — синці на моєму обличчі, певно, до уваги не брались.