Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Пригощайся, — запросив Сипатий. — І розкажи, за що тебе до нас.

А вислухавши мою майже правдиву розповідь, вирішив:

— Ляжеш тут, — вказав на нижнє ліжко навпроти. — А потрапиш у зону, кажи, що від мене. Сипатий — це ще щось значить.

— Та в яку зону, — огризнувся урка, що збирав речі з відведеного для мене місця. — Йому ж у камеру смертників доріжка стелиться, як пити дати. Йому голову зеленкою помажуть і кулю в потилицю…

— Заткнись!

— Та нехай. Нехай дзявкає, — дозволив я.

Світло не вимикали ніколи: ані тоді, коли Тетеха із Сипатим затягували тужливі пісні про сибірські, тепер уже назавжди втрачені для ув’язнених цієї країни, етапи, про Магадан, про маму, яка терпляче чекає їхнього повернення; ані коли вечеряли все тією ж ковбасою і міцним чаєм, курили поділені навпіл сигарети без фільтра; ані коли вклалися спати, і змушений лягти на підлозі Тетеха нарікав на клопів; ані коли конвоїри нічної зміни прийшли, щоб забрати мене.

У заґратованих вікнах верхніх поверхів було темно і лише жовто відблискувало миготіння світлофора.

— Сюди, — нічне відділення пахло застояним сигаретним димом і нещодавно вимитою підлогою. — Обличчям до стіни.

Я підкорився.

Конвоїр відчинив двері кабінету і доповів:

— Ув’язненого доставлено.

— Заводь, — сказали йому і мене заштовхнули в кабінет.

Після півмороку сходів тут було аж занадто, до болю в очах, світло.

Пішов конвоїр, почувши:

— Вільний, — і я залишився з трьома чи то слідчими, чи то оперуповноваженими, коротше, ментами, які були добряче напідпитку.

— Сідай.

Я сів.

— Ну що, — процідив один із них, — Му-Му прикидаєшся? — він схилився, зазираючи мені в очі. — Не вийде — і, перш ніж я встиг щось сказати, звалив мене на підлогу ударом у щелепу. А потім, не давши звестись на ноги, почав бити носаками, волаючи:

— Сволота! Урка позорна!

— Досить, — сказали йому. — Тепер моя черга.

Схопивши, мене поставили на ноги, і не встиг я сплюнути солону від крові слину, як почали бити тепер уже вдвох, по-боксерськи підстрибуючи. Це могло бути дуже кумедно, якби не було так боляче.

Що мені вартувало убити їх? Адже ці недоумки навіть не скували мені рук. Повбивати їх і піти. Адже крім них, у всьому будинку було щонайбільше чоловік п’ятеро, включно з конвоїрами і черговими в акваріумі — на прохідній. Але тоді я залишав їм Боба і вішав на себе злочин, який не в змозі були зняти з мене ані робота в Управлінні, ані заховані під устілку черевика ліцензії на вбивство. І я мовчав, щоб не розлютити їх, сподіваючись, що вони стомляться і повернуть мене назад у камеру.

Вони таки стомились, кинули мене на стілець і вихилили по чверті склянки горілки.

— Ти давай, розповідай, — казали вони мені. — А то нам поспішати нікуди. Вся ніч попереду, — на годиннику над дверима було тільки пів на третю. — Ми ж із тебе все лайно вичавимо. Не мовчи.

Але як вони не бундючились, проте бити все ж не вміли. Було боляче, й обличчя завтра буде синім, але жоден з їхніх ударів не зробив би мене інвалідом, отже, я міг не боятись цього і терпіти ще дуже довго. Тим більше, що вони напивались дедалі більше.

За попередні дві години вони били мене двічі і робили тепер це втретє — в’яло, більше лаючись, але дуже люто. Зупинились лише раз, коли без попередження відчинилися двері і до нас зазирнув полковник похилого віку.

Розбігшись по кутках і підвіконнях, вони зніяковіло усміхались, але полковнику було байдуже, що вони робили до цього. Головне — робота.

— Як? — запитав він. — Просуваєтесь?

— Ні, — відповів хтось. — Мовчить.

— Шкода, — процідив полковник. — Шкода, що нам заборонено нормальні методи допиту. В Управлінні нічим не гидують — ні кислотою, ні голками під нігті, — брехня. — Звичайно ж, розкриття злочинів у них майже сто відсотків. А в нас? Ні. Ця демократичність не піде на користь, — він замовк, подумав і додав — І скільки ви його?

— Години дві, — сказав хтось.

— Затятий гад, — сказав про мене полковник. — І не зламаєш йому нічого. Видно буде, — він ще не уявляв, як я виглядатиму через вісім годин. — Залишається єдине: віддати його Дантисту.

— Точно! — зраділи п’яні менти. — До Дантиста його.

— А через дві години, — додав полковник, — я не сумніваюсь, що він сам захоче закрити свою справу щиросердим зізнанням. Конвой!

За його спиною з’явився охоронець.

— У якій камері в нас Дантист?

— У чотирнадцятій.

— Проведіть товариша, нехай познайомиться.