Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Швидше за все, так. Я розумію, що ви не головний у цій справі. Адже вас змусили зробити це.

— Ні, — сказав я.

Я не знаю, скількох він посадив таким способом, але вигадано було чудово і, напевно, дуже давно.

— Я зрозумів, — здогадався він. — Ви навіть не знали, навіщо пішли туди. Адже той, другий, просто запропонував вам провести разом ніч на даху…

— У якому сенсі?

— Ну світанок зустріти, горілки попити, — припустив він і пішов далі, не зупиняючись. — Ви погодились, зовсім не очікуючи, що він почне стріляти і що в нього буде рушниця. До речі, куди він її сховав?

— Кого?

— Рушницю.

— Яку?

Він вирішив не продовжувати, звернувшись до свого молодшого товариша:

— Ігорю Петровичу, до речі, ви б довідались, як просувається справа з допитом другого злочинця.

Ігор Петрович кинувся дізнаватись і, повернувшись практично відразу ж з відкритою папкою в руках.

— Як там?

— Усе добре, він в усьому зізнався.

Слідчий узяв у нього папку і, щось почитавши, блаженно посміхнувся:

— Як бачите, ваш друг виявився не таким дурнем, як ви. Він в усьому зізнався. Мало того, він заявив, що саме ви були ініціатором і виконавцем цього злочину, а він навіть не знав, з якою метою ви запрошуєте його зустріти світанок на даху.

— Усе?

— Усе, — сказав він.

— Тоді я вимагаю адвоката, консула й огляду лікаря.

— А лікаря навіщо?

— Я божевільний, — сказав я. — А шизофреніків не судять.

— Тобто ви відмовляєтесь говорити?

— Чому ж, але тільки з перерахованими вище фахівцями.

— А зі мною?

— Категорично — у вас схильність до садомазохістичних перекручень. Ви постійно намагаєтесь натякнути, що я займаюсь коханням з особами своєї статі. Я напишу на вас скаргу на ім’я начальника райвідділу.

Він блискавично вихопив з моїх рук папір і, зціпивши губи, відрізав:

— У камеру. До ранку. А завтра я подивлюсь, як ти мочитимешся кров’ю і молитимеш мене прийняти в тебе заяву з визнанням провини. Завтра ти в мене все розкажеш.

— Та пішов ти.

Конвоїр, який прийшов за мною, щосили вдарив мене ногою в живіт.

Я прохрипів:

— На дідька?

А слідчий закричав:

— Припиніть! Ви могли б не робити цього в моєму кабінеті?!

Конвоїр потягнув мене по коридорах до обладнаної у підвалі камери.

Камера нагадувала купе залізничного вагона: малюсінький, вмонтований у стіну столик, два двох’ярусні ліжка біля нього. Щоправда, сотні малюнків і написів на стінах та цебро для випорожнень у кутку дещо псували враження. Але не можна було не віддати належне мешканцям в їхньому прагненні створити хоч якусь жалюгідну подобу затишку у своєму холодному і сморідному житлі — кілька вирізаних із музичних газет плакатиків, фотографія оголеної китаянки над відром і серветкові шторки на фальшивому вікні.

Вони розгадували кросворд, зупинившись на західній притоці Гангу і поступово втрачаючи до нього інтерес. Словом, мою появу зустріли жваво і радісно. Тим більше, що я мав стати п’ятим у їхній компанії, отже, не минеться без бійки за ліжко.

— Тетехо, — розпорядився найтовстіший із них, із семибанним витатуйованим на спині собором і написами на волосатих руках, — влаштуй клієнта.

Тетехою виявився беззубий бомжик у болонієвій курточці, який, схопивши з одного з ліжок рушника, кинув його мені в обличчя.

Це називалось «пропискою», і варіантів було два: переступити через кинутий предмет і побити того, хто кинув, або ж підняти його і визнати себе переможеним.

Вони чекали, і зумисне для них я вигадав третій варіант.

Я нахилився, і, коли вони кинулись усією зграєю, випростався і почав їх бити. Тетеха одразу ж закотився під ліжко, а товстун, затуляючись від ударів, волав:

— Стій! Я злодій у законі!

Це було святе навіть для мене. Принаймні тут. Тим паче, що щирих шанувальників злодійського закону залишилась так мало, що на них не зводилась рука навіть у начальства Головного Управління. Та й на відміну від обвішаної зброєю і стриженої наголо урли, ці не грабували жебраків і не засуджували на смерть боржників, які не зуміли розрахуватись вчасно.

Опустивши кулаки, я представився:

— Гліб.

— Сипатий, — схопивши і трясучи мої пальці, буквально проспівав злодій і додав: — Сідай, — указуючи на місце поруч із собою.

До нас почали сповзатися його побиті і зранені приятелі. З’явився Тетеха з чистою газетою, накрив нею стіл і, нарізавши, розклав на ньому скибки хліба, яблука і ліверну ковбасу.