Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Отже…

— Він був тим, ким сьогодні спробував стати дідусь, який так припав тобі до душі.

— І ти його вбила?

— Я? — здивувалась Даша. — Кого?

Якщо їй хочеться придурюватись, будь ласка, але перед Славиком. А я ненавиджу стрілків. Адже здебільшого вони не знають один одного, лізуть на дахи хто за грошима, а хто за задоволенням. Але варто заговорити з ними про їхню роботу, як усі вони одразу вдають, що ти верзеш повнісіньку нісенітницю, яка не має до них ані найменшого стосунку, хоча самі при цьому починають дивитись на тебе так, немов ти наступний у списку на ліквідацію.

— Нехай і так, — я пішов до охоронців, які саме розпаковували згорток.

— Гарненька рушничка, — сказав Боб, прикладаючи її до плеча і спрямовуючи на квадрат вікна. Це була тризарядна гвинтівка, розроблена зброярами управління — жодних зайвих деталей, оптика і дуло — єдине ціле, приклад і цівка з чорного анодованого алюмінію, а не з дерева, наліпки з шорсткого латексу в тих місцях, де до рушниці торкатимуться руки стрілка, щоб не залишати відбитків.

— Чудова штука, — сказав Боб. — Хочеш подивитись?

— Ні, — відмовився я.

— Як хочеш, — він поклав її назад у обтягнутий темною шкірою футляр, який своїми невизначеними формами дозволяв власникові вдавати з себе валторніста на гастролях.

— Я піду на дах сам, — сказав я.

— І не сподівайся, — кивнув головний охоронець. — Ми підемо разом.

— Усі четверо?

— Навіщо? Ми підемо вдвох — ти і я. А хлопці підстрахують нас. Коротше, все буде класно.

Я не сумнівався, а тому сказав:

— Татко пишатиметься вами.

Останні приготування ми закінчили близько другої години. У сусідніх будинках ще світилося кілька вікон, і поки вони не згасли, у мене був час прийняти ванну і наповнити гарячою кавою знайдений на кухні термос.

Місто спало.

Я застебнув блискавку на куртці, Боб мовив:

— З Богом, — і ми вирушили.

Кидали тьмяне світло ліхтарі, і миготіли жовтим світлофори на перехрестях, пролітали темні дерева обабіч дороги. Ніч. Ми були одні у всьому місті. Лише зрідка наш шлях освітлювали яскраві заґратовані вітрини нічних магазинів або червоні вогники сигарет на балконах.

— Повії, — сказав водій, їдучи центральними вулицями.

— А ця, глянь, нічогенька, — сказав його приятель.

Перед в’їздом на міст стояла патрульна машина, але постові не звернули на нас уваги, і ми без проблем перетнули Дніпро, що відбивав золото підсвічених дзвіниць і гірлянди вогнів переобладнаних у казино і ресторани барж і пароплавів.

— Приїхали.

Зупинились, вимкнули фари.

— Ми будемо он там, — показав водій.

Ми зайшли до темного під’їзду побудованого ще до війни будинку, а оскільки ліфти в ті часи вважалися розкішшю, рушили сходами вгору.

Дістатись на горище можна було через люк у стелі верхнього поверху, до якого було приставлено зварену з арматури драбину. Замок зірвали ще до нас, а на самому горищі було задушливо від запаху розвішеної між балками білизни, темно і дуже неприємно. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами і, здавалося, примари дивляться з усіх кутків.

Це як у дитинстві — головне не боятись, і тоді вони нічого не зможуть зробити. Боб ішов десь попереду, а в мене за спиною кишіла усіляка погань. Ще трохи — і вони накинуться.

Мороз пробіг по спині.

Зрадівши моєму страху, якась тварина зареготала і залопотіла перетинчастими крилами. Я кинувся вперед і наштовхнувся на Боба.

— Ти чув? — запитав я його пошепки.

— Так, — прошепотів він. — Що це?

— Не знаю. Можливо, сова.

— У тебе є сірники? — запитав Боб.

— Запальничка. Але краще не світити. Адже, швидше за все, ми побачимо щось інше.

— Тримайся за мене, — сказав він і пішов уперед, непомітний у своєму чорному светрі і натягненій на голову в’язаній шапочці.

Через секунду він відчинив двері, що виводили на дах. Бузкове небо і мільйони зірок освітили його силует. Не озираючись і намагаючись дивитися тільки на цей шматочок ночі, я попрямував до нього.

Навколо тріпотіли листям тополі, і десь унизу були двері потрібного нам під’їзду. Ми сиділи на даху, який ще досі зберігав сонячне тепло. Сховались за стояками вентиляційних труб. Я курив, а Боб пив каву з надтріснутої кришки термоса.

— Може, поїси?

— Не хочеться.

— Тоді підсвіти.

Я клацнув запальничкою, і Боб підніс до неї годинника.

— Скільки?

— Ще тільки третя.

— Будеш спати?