Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Що це означає? — запитав я.

— Пане капітане, — звернулися до мене ті, що увійшли, — ми раді, що ваше проникнення у ворожий табір, хоч і було дуже ризикованим, але все ж закінчилось успішно.

— Це провокація, — сказав я Кубарю. — Розумієш? — ні, він не розумів, очманіло поглядаючи то на мене, то на управлінців, і тоді я звернувся до них. — Якого дідька?

— Пан Макс просив переказати вам, що він задоволений тим, що зміг зробити це для вас, і сподівається, що після усього, що сталося, ви одразу ж почнете згортати операцію за кодовою назвою…

Розсудливі і коректно-ввічливі вони замовкли, щоб зробивши жест «ну ви розумієте», і сказати:

— Ви розумієте, що ми не маємо права поширювати інформацію у присутності сторонніх.

Я лише зітхнув.

— Дозволите йти?

Треба було попросити про зустріч з Максом чи хоча б… Але після нашої останньої зустрічі це вже нічого не змінювало. І я сказав:

— Йдіть.

Кивнувши Бобові і Кубарю, вони знову віддали мені честь і один за одним вийшли.

З’явився усміхнений цивільний, який привів нас сюди, і повідомив, що нам уже час іти.

Прощаючись, він назвав мене «капітаном» і не забув нагадати, що саме в нього я можу одержати свій пайок за минулий місяць.

Ми вийшли на стоянку. Я не сумнівався, що варто мені озирнутись і підняти голову, я побачу в одному з вікон зловтішну посмішку Макса. Що ж, він мав право, бо домігся свого. Я почувався обпльованим, а Стас вислизав від нас, просочуючись крізь пальці і швидше за все радіючи, що єдине, що ми можемо пред’явити йому, — труп у багажнику (певно, вже давно закопаний на приміському смітнику), та й то застрелений не ним і не його людьми. А все ж так добре складалось…

— Як тобі все це?

— Особливо на рахунок пайка, — сказав Боб, а Стас нарешті спромігся засунути в рот сигарету.

— Якщо я правильно зрозумів…

Намагатися доводити, ніби все, що коїлось, — неправда, було безглуздо. Хоча в мене вистачило б нахабства зробити й це. Але прямолінійніший Боб кивнув.

— Правильно.

— То ви менти?

— Ні, тільки він.

— То навіщо це все?

— Та так, нічого було робити, — вишкірився я.

І взявши його за лікоть, запитав:

— Чого тобі треба від Дашки?

— Це мої проблеми.

— А якщо серйозно?

— Тобі я нічого не зроблю, — відрізав Кубар.

— А точніше?

— Вона моя. І буде моєю, поки я не вирішу, що вже досить, що вистачить, — він махнув рукою і автомобіль з урками одразу ж під’їхав до нас. — Що ж, хай щастить, — і, заплигнувши на переднє сидіння, Кубар поїхав.

— Він вислизає, — простогнав Боб.

— Вислизає.

— Я повинен його убити, — сказав він. — У мене наказ.

А в мене був начальник, що однією ногою стояв у еміграції і моїй могилі. І все через те, що в Дашки і її другого чоловіка склалися не зовсім зрозумілі стосунки, — зі стріляниною і неможливістю останнього «прощай».

Боб сів у машину і сказав, що сьогодні можна забрати дівчат з готелю і повертатися на квартиру. Війну закінчено.

— То ви все вирішили? — зрадів Славик.

— Майже.

— І з…

— Ні, з нею поки що не все ясно, — сказав я, — але я щось вигадаю.

А ввечері було два дзвінки.

Першим подзвонив обіцяний Максом інформатор і сказав:

— Кубар п’є, але начебто заспокоївся, каже, що справа могла принести мільйони, та якщо у ній менти, то вони ніколи не поділяться, і добре, що він не встиг засвітити свої канали збуту. Мстити не збирається. Шукати винних — теж. Вам ще дзвонити?

— Так, — сказав я. — Якщо раптом щось нове, то одразу.

— Зачіпати його не варто. Принаймні зараз.

— Що?

— Вісімнадцять бойовиків на першому поверсі будинку і ще чоловік тридцять у прилеглих будівлях.

— Спасибі, — сказав я, і розмова обірвалась.

Другим подзвонив я, Максові додому.

— Ну? — сухо запитав він, упізнавши мій голос.

— Ти злишся?

— Ні.

— Давай помиримось.

— І це все?

— Ні, — сказав я. — Нас зараз пишуть?

— Припустімо.

Я був упевнений, що особисті телефони співробітників його рівня не прослуховувались, а тому сказав:

— Віддай мені Кубаря.

— А ти віддай мені генія, — запропонував він.

— Це не розмова.

— Чому ж. Це буде гідний обмін.

— А може, тебе влаштує пара нещодавно закинутих до вас агентів? — я знав адреси та телефони і міг віддати їх йому.

— Спасибі, — відмовився Макс. — Не треба.

— А що тебе влаштує, крім генія?

Він замислився.

— А хочеш, повернувшись додому, я зроблю тобі копії усього, що знайду в його кабінеті? Я маю на увазі генія.