Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Свій пакет я використав ще два дні тому. Все, що я міг зробити для нього, я вже зробив. Залишалося ще трохи постріляти, ну й убити нас обох наостанок, щоб принаймні бути мертвими, коли вони почнуть із нас знущатися.

І я вистрілив. Не така вже й довга черга злилась із залпом вертольотів, які повернулись.

— Медальки закортіло, мать твою? — репетував вертолітник.

— Пішов ти.

— Набрали козлів-психопатів!

І чого він так нервував, адже ми вже летіли…

Хлопчаки в беретах мовчали.

Але тієї ночі я розповідав не для них.

— І знаєш, хто той солдатик, що приготувався помирати? — запитав я Славика.

— Ні, — він зняв окуляри і тепер сидів, низько нахиливши голову.

— Максимко. А зараз це вельмишановний пан Максим.

— Ти не повинен був цього робити, — нарешті видихнув він.

— Повертатися за тобою?

— Нагадувати мені про це.

— Чому? Тобі неприємно? Вибач, — насправді мені було наплювати, тим паче, що він першим розділив нас належністю до служб їхніх величностей. — Але сьогодні настав час повернути мені борг.

— Ти сволота!

— Можливо.

— Глібе, не роби цього, — попросив Славик.

— Пізно.

— Пізно, — погодився зі мною Макс. — Що ти пропонуєш?

Якого тільки лайна не зробиш на цій проклятущій роботі.

— Докази, — мені повернули запечатані в целофан гільзи, вже підписані і, швидше за все, сфотографовані. — Тут усі?

— Усі.

— Чому Даша не хоче їхати із ним? — тепер у мене з’явилася ще одна проблема, а Макс був із тих, хто міг допомогти її вирішити.

— У неї зобов’язання перед Кубарем, — сказав Макс.

— Великі?

— Дуже.

Що ж, Боб одержить те, чого йому так хочеться, Славик забере із собою Дашу, а я зможу практично без побоювань повернутись назад і нарешті одружитись з Ольгою. Я вже навіть хотів цього. І послати під три чорти цю забуту Богом роботу. Але все це буде тільки в тому разі, коли…

— Я уб’ю Кубаря, — сказав я. — Післязавтра ввечері. Вважай, що я попередив, і що в тебе ще є час приготуватися до перерозподілу міста.

— Не роби цього.

— Інакше не дається.

— Прошу тебе.

— Ти хочеш, щоб я знову почав спочатку?

— Ні, — він ненавидів мене і не приховував цього.

Можливо, він був ще одним із тих, хто вважав мене своїм другом. На цій роботі не буває друзів.

— Ти ж мені винен.

— Добре, — сказав Макс. — Він твій.

— І все?

— Ми квити.

Я дозволив собі не погодитись.

Він ковзнув по мені поглядом, потупився і процідив:

— Кубар оголосив мобілізацію…

— Я знаю, — після того, що ми йому влаштували, це було просто необхідно, отож Макс не здивував мене своїм повідомленням.

— Один із тих, кого він найняв, наша людина.

— Ну і що?

— Я накажу, щоб спочатку про все, що відбувається у Кубаря, він повідомляв тобі, а вже потім — нам.

— Спасибі.

— Ми квити?

— Так.

З цієї секунди ми стали ворогами.

Макс зробив знак своєму ад’ютанту, і той штовхнув візочок до виходу.

Але Макс зненацька зупинив його.

— Може, ви передумаєте? — навіщось запитав він.

— Вибачте, — відповів Славик. — Але після всього цього однозначно — ні.

— А з тобою, — звернувся до мене Макс, — ми точно квити. Тільки за попередніми даними війна, що почнеться з відходом Кубаря, забере близько трьох тисяч життів. Ти уявляєш, що з нами зроблять преса й уряд? А коли керівництво почне шукати крайніх? Через півроку я збирався вийти на пенсію.

— Добре тобі, — і я запропонував йому те саме, що й він мені менше години тому. — Приїдеш до нас, розкажеш усе, що знаєш, одержиш захист, статус політичного біженця, нове звання і пристойну пенсію. Чи варто засмучуватися?

— Ти не стомився воювати? — запитав він.

— Ні.

Від війни стомлюєшся тільки під час довгих перепочинків, коли з’являється час помізкувати про неї і про свою роль у всьому цьому. Або ж сидячи у прохолодному кабінеті — теж утомлюєшся від війни. А натискаючи на курок, витягаючи з себе кулі за допомогою щипчиків для вій…

— Спасибі тобі, — сказав Славик, коли ми залишилися вдвох. Удвох у всій квартирі.

— За що?

Він не відповів.

— Ти знаєш, я винен перед тобою. Пам’ятаєш, тоді, в школі, я дозволив собі засумніватись у щирості твоєї дружби? Вибач мені.

— Забудь, — я був милостивий.

— Якщо ти уб’єш Стаса, Даша поїде зі мною?

— Не виключено, — сказав я.

— Ти зробиш це?

І я сказав: «Так»

Таксист досі чекав нас. У готель ми повернулися без будь-яких проблем. Піднялись до себе.