Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Добраніч, — сказав Славик.

— Поцілуй від мене…

Він зрозумів і, ледь усміхнувшись, кивнув.

Оленька спала, не вимкнувши світло. Я роздягнувся і вмостився поруч, прибравши зі своєї половини ліжка тарілку з так і не з’їденими бутербродами.

За наступні два дні ми змінили три готелі, відсипалися, терпляче вислуховували докори Даші й Оленьки, стомлених одноманітністю очікування. Хоч я й не проти був поїхати на пляж або посидіти кілька годин у темряві найближчого кінотеатру, але охоронці тільки чистили зброю і погоджувались лише на те, щоб принести з ресторану їжу і випивку та посидіти в номері.

Славик мріяв про майбутнє, реагуючи тільки на Дашин дотик або згадку про Кубаря.

Оленька скаржилась на мене Даші і казала, що якщо я й надалі так поводитимуся, це може погано позначитись на здоров’ї маленького.

Боб щоп’ять хвилин вихоплював з-під руки незаряджений пістолет і цілився ним у порожню стіну, роблячи «пах-пах-пах!»

А одного разу до нас у номер зайшла Даша з кількома шматочками печива на тарілці.

— Це тобі, — сказав вона, простягаючи мені тарілку.

Я обережно взяв одне.

— Славик розповів мені про те, що ти хочеш зробити.

— Ти проти?

— Тобі вдасться?

Я кивнув. У мене не було іншого виходу.

Печиво пахло вимитою господарським милом підлогою і хлоркою громадських нужників.

— Як тоді, — сказав я і з’їв його.

— Це «як тоді» — завжди.

— Як бруд під нігтями.

Оленька спостерігала і нічого не розуміла.

— Зроби це, — повторила Даша.

— Ти любитимеш його?

— Я поїду з ним.

— Назавжди?

— Я намагатимусь, — сказала вона і взяла печиво.

— Не скривдь його.

— Не скривдь мене.

Даша з усмішкою повернулася до розгубленої Оленьки:

— Два старих ідіоти займаються дідько знає чим?

— Ви були схожі на якихось сектантів, — сказала Оленька. — Мені навіть страшно стало.

— Не бійся, — я давно не бачив своєї сестри такою щасливою. — Ми більше не будемо так. Адже правда?

— Тільки, будь ласка, не пропонуй напитися з цього приводу, — завадила мені відповісти Оленька.

А через два дні Боб подзвонив Кубарю, і він призначив нам зустріч на автостоянці Головного Управління.

Цього разу він приїхав без пишного супроводу. Водій і кілька озброєних охоронців. Майже нікого.

Припаркуватися поруч не вдалось, і ми зустрілись на півдорозі між нашими автомобілями.

Хоча від Кубаря і не тхнуло алкоголем, виглядав він жахливо — червоні очі, тонке волосся, що обліпило спітнілу голову і ледь помітна млявість у рухах. Чи то кокаїн трапився неочищений, чи дівчата витривалі, чи то в підшефному казино тільки над ранок вдалося розмістити камери і розставити столи так, щоб наступного разу вже ніхто не зміг обіграти нових круп’є.

— Ви пам’ятаєте, — стомлено сказав Кубар, — що ми працюємо п’ятдесят на п’ятдесят.

— Угу, — кивнув Боб.

— Тоді ходімо.

— Ходімо.

— Він, — сказав Кубар, вказуючи на Славика, — залишиться тут. І вони теж, — кивнув у бік охоронців.

Краще б він залишив мене.

Кубар повів нас прямісінько до центрального входу Головного Управління.

Чудово. Цікаво тільки, кому випала роль брудних зрадників у цьому, з дозволу сказати, дійстві?

Нашу появу в Головному Управлінні було обіграно у притаманному для цього закладу дусі легкого проституціювання.

В охоронця вже були виписані на наші імена перепустки.

Цивільний, орієнтовно майорського віку, з посмішкою кивнув і простягнув руку, певно, добре знайомому йому Стасу.

Він же згодився провести нас, підказуючи, куди йти, зупиняючись на поворотах і кваплячись відчинити двері, що траплялись по дорозі. На додачу до всього цього нас завели до кабінету, який містився саме навпроти кабінета Макса.

— Я змушений попросити вас зачекати, — сказав цивільний і вийшов.

Обставлений кабінетик був абияк: важкий стіл, кілька стільців, сейф, а на стіні — портрет останнього Президента.

— Раніше на цьому місці висів Айрон Фелікс, — повідомив Стас. — Але тепер це вже не модно.

— Спеціаліст, — гмикнув Боб.

— У мене бізнес, — відповів він. — Я повинен знати такі речі.

Відчинилися двері, і до нас увійшли троє. Привітавшись за руку з Бобом і Кубарем, вони зненацька віддали мені честь, навіщось невміло наслідуючи військових, аж до невластивого управлінцям «здоров’я бажаємо».

Боб не витримав і гигикнув, а Стас ледь не впустив сигарету.