Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— І викинути.

— А їй скажемо?

— Поки сама не запитає — ні. Принеси щось, щоб запакувати це лайно. Ідіотка.

Він кинувся шукати якийсь пакет, затнувся і злякано штовхнув мене в бік:

— Глібе!

І одразу ж закричали, увірвавшись до кімнати, спецназівці:

— Руки за голову!

— Обличчям на підлогу!

— Ноги на ширину плечей!

У хвацьких червоних беретах і з автоматами в руках, вони швиденько повалили нас на підлогу, обшукали, відібравши зброю і гільзи, а потім розступилися, даючи можливість заштовхнути одягненому в цивільне хлопчині-ординарцю інвалідну коляску з Максом, якому все ж вдалося підловити мене.

— Добрий вечір, засранці, — привітався він. — Я радий, що ви знайшли час зустрітися зі мною.

— І ще більше радий, що мені вдалося затримати вас у момент спроби знищення доказів, які цілком викривають вас, — заявив він. — І, як бачу, — відібрані в нас гільзи тепер валялися на підлозі і журнальному столику, — їх цілком достатньо для того, щоб посадити усю вашу компанію.

У його присутності я щонайменше міг не валятися на запиленому килимі, отож підвівся, обтрушуючись.

— Ти знав?

— Звичайно.

— І нічого не сказав мені? Навіть не попередив?

— А навіщо? Що знають двоє, те знають усі.

— Уставай, — сказав я Славику.

— Познайом нас, — попросив Макс.

— Та пішов ти.

На мене накинувся один із одягнених у захисну форму спецназівців, але я зустрів його ударом коліна в живіт і кулаком у зуби.

— Стояти! — скомандував Макс, і до забави більше ніхто не приєднався. — Тоді я змушений представитись сам.

— Не треба, — сказав Славик. — Я й так здогадуюсь. Ви теж з Управління, тільки з тутешнього. І, швидше за все, зараз ви вмовлятимете мене працювати на вас.

— А ви кмітливий, — зробив йому комплімент Макс.

— Досвід, — вимовив Славик. — Перед вами були хлопці з Парагвайської і Монгольської філій. Але я вас слухаю, — сказав він, вирішуючи мою долю.

— Уряд нашої країни, від імені якого я вповноважений звернутися до вас з цією пропозицією, висловлює своє захоплення тим, що ви робите, і сподівається що у вас виникне бажання попрацювати задля блага нашої держави. Вона, зі свого боку, зобов’язується надати не тільки політичний захист із усіма належними статусами, але і всебічну допомогу та підтримку.

— Наприклад?

— У ваше розпорядження буде надано всі інститути та лабораторії.

— У вас немає нічого такого, чого немає в інших.

— Гроші.

— Скільки?

Макс замислився, а Славик продовжив:

— Що ще?

— Звання, академічні та військові, будь-які блага, будь-який штат обслуги, усе, чого душа забажає…

— І це все?

— Безпека і повна амністія для вашої нареченої, — сказав Макс.

І цим він його піймав.

— Для кого?

— Для Даші.

— Ах ти гад, — тепер я ні на хвилину не сумнівався в тому, що відповість Славик, засуджуючи мене на смерть за продаж інформації представникам нехай навіть і не ворожої, але все ж чужої країни.

І зненацька Славик відрізав:

— Ні.

— У такому разі я змушений заарештувати вас.

Але замість того, щоб тягти до підвалів Головного Управління, нас перевели в сусідню кімнату, наказавши:

— Сидіти! — залишили самих і виставили охорону біля дверей.

Чи потрібно сумніватись, що мій наймиліший друг Славик заговорив саме так, як і повинен був заговорити, залишившись зі мною наодинці? Що ж заради цього вони й посадили нас сюди:

— Найімовірніше, я змушений буду прийняти їхню пропозицію.

— Що?

— Погоджуся працювати на них.

— Але чому?!

— Я люблю її і не хочу, щоб вони заподіяли їй шкоду.

— Ти думаєш, вона не знала, що саме цим усе закінчиться?

— Не має значення.

— Це державна зрада, — сказав я.

Бракувало тільки гімну і рокоту золочених литавр.

— Я готовий.

— Але в цьому випадку засудять мене, — на нього це не справило особливого враження і я змушений був уточнити. — На смерть.

Він помовчав, а потім:

— А якщо я стану зрадником, вони змушені будуть відпустити її, після чого ти мене уб’єш?! Як зрадника. Тобі ж нічого не буде?

— Один чорт.

— Ти розумієш, я запропонував їй поїхати з нами.

— І?

— Вона не хоче. Я не знаю чому, але не хоче. Я запитую: «Я потрібен тобі?». Вона каже: «Так». Вона каже, що любить мене. Але їхати зі мною не хоче.

— І вся проблема…

— Але вона не проти, якщо я залишуся з нею. Отож, мені б усе одно довелося змінювати громадянство і переїжджати.