Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

На цю ніч охоронці оселили нас у високому готелі-свічі, збудованому практично біля самісінького берега річки, яка хлюпотіла за деревами на схилі.

При моїй появі Оленька ввімкнула нічничок біля ліжка, поправила простирадла і всміхнулась:

— Усе гаразд?

— Цілком, — я сів поруч із нею. — А ти як?

— Усе просто чудово.

— Що робила?

— Спала, — всміхнулась вона і поклала тонкі пальчики на мою руку. — А так в основному розмовляли, — вона жалібно скривилась. — Біднесенький, я ж нічого не знала.

Молодчина Дашка, встигла навіть поскиглити.

— Їсти хочеш?

— Ні, — сказала вона. — Ми недавно повечеряли. Ой! Ти ж хочеш? Звичайно, хочеш. А я навіть не подумала! Я зараз, — нахилившись, Оленька взялася збирати розкидані по підлозі речі.

— Агов! — я спробував її зупинити. — Ти куди?

— Я швидко. Ресторан ще працює. Принесу тобі чого-небудь.

Я забрав у неї блузку і поцілував її в теплі із запахом сну губи.

— Не треба.

— Але ж ти голодний.

— Голодний, — згодився я.

Я так захопився виграванням грошей, що навіть забув про це.

— То що?

— Я сам сходжу.

— Тебе чекати?

— Звичайно, — мені подобалось цілувати її. — Я швидко.

У ресторані на другому поверсі було тихо і майже порожньо. З боку кухні вже не пахло ані топленим маслом, ані дичиною. Офіціанти перекушували за спільним столом, а на табуретах біля барної стійки сиділи Боб, водій і задумливо-стомлений Славик.

— Ви вже замовили? — запитав я, приєднуючись.

— У них тільки куряче філе із сиром і зелень.

— Випити, — попросив я бармена, і він подав мені величезний келих чогось жовтого з кубиками льоду, ківі і паперовою парасолькою зверху. — І подвійну горілки.

— Тут уже є, — кивнув він на поданий мені коктейль.

— Тоді ще.

Підійшов офіціант і сказав, що столик для нас уже накрито.

— Я сервірував і для вас. Накажете подавати?

Я кивнув.

— Ми в номер, — сказав Боб, і вони з водієм пішли, забравши три порції «філе-чіз» — так, здається, називалась ця страва в тутешніх місцях.

— Випий, — порадив я Славику. — Це розслабить.

Він заперечно похитав головою і колупнув скоринку запеченого сиру.

— Тоді я сам. За «вчасно зупинитися».

Страва була смачна, і я їв із задоволенням. А він лише розділяв їжу на волокна, з яких створював острови у морі соусу.

— Слухай, — сказав він, — ти розповідав про стрілка, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— І ти сказав, що однієї гільзи цілком достатньо для того, щоб звинуватити його в убивстві.

— У навмисному вбивстві, — виправив я. — У більшості випадків буває саме так.

— Ну а якщо гільза просто від рушниці тієї ж моделі?

Мені не хотілось удаватись до тонкощів балістичної експертизи, і я сказав:

— Тут за таке розстрілюють.

— Ясно, — Славик відсунув остаточно понівечену їжу.

Підійшов офіціант.

— Чогось іще?

— Каву, — сказав я, — з вершками і дуже солодку. У вас є бутерброди?

— З рибою, дичиною, ікрою, овочеві?

— Будь-які, крім останніх. І загорніть їх у щось. Я заберу із собою.

Якщо Оленька не спить, то їй вони сподобаються.

— І каву теж із собою.

Офіціант кивнув погоджуючись, а Славик додав:

— Що ж, я піду, — і підвівся.

— Піднімемося разом, — запропонував я.

— Та ні, — сказав Славик. — Поки тобі принесуть, поки ти розрахуєшся. Занадто довго. Добраніч.

— Добраніч.

І справді, минуло хвилин із двадцять, перш ніж я зміг піти.

У холі біля ліфта мене зустрів один із охоронців.

— Твій друг пішов на вулицю. Мені здається, що тобі це буде цікаво.

— Господи.

Моє завдання поки що ніхто не скасовував, я повинен був оберігати його, навіть зараз, коли в мене практично не залишилось на це часу.

— Пістолет, — я простягнув руку, і він віддав мені свою зброю. — А це, — я простягнув йому серветковий згорток і кивнув у бік дверей нашого з Оленькою номера, — передай їй.

— Зараз?

— Якщо вона не спить.

— А ти куди?

— Незабаром буду.

Він тупцював на узбіччі порожньої дороги, під єдиним на всій вулиці ліхтарем. О третій годині ночі зловити таксі було дуже складно. Хоча біля входу до готелю стояло щонайменше п’ять машин. Певно, він не помітив їх і попростував до дороги, думаючи, що саме там у нього найбільше шансів поїхати. Куди? Мені було цікаво. А знаючи, що якщо запитати, то він нізащо не зізнається, я вирішив дізнатися сам.