Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Шістдесят один.

— Цей підходить? — запитав я, зупиняючись перед першим-ліпшим рулеточним столом.

— Цілком.

— Тоді тримай, — і я висипав перед ним усі свої фішки.

— Покрутіть, будь ласка, — попросив Славик круп’є.

Той кинув кульку один раз.

— Ще, будь ласка.

Удруге.

— Будьте ласкаві, ще.

І ще чотири рази.

— Робіть ваші ставки, — щоразу вперто повторював круп’є, розкручуючи позолочену хрестовинку колеса.

І Славик нарешті поставив. Усе одразу, лише розділивши фішки на дві рівні частини. Одну на «від 12 до 24», а другу — від «25 до 36».

— Двадцять два, чорне, — оголосив круп’є, ставлячи скляну пірамідку на наші фішки.

— Ого-о-о! — зрадів я. — Ми виграли! — як виявилось під час підрахунку, ми стали багатшими рівно на половину від того, що поставили. — Пропоную випити.

— Головне — вчасно зупинитись, — заявив мій не тільки хімічно обдарований друг.

— Грай давай, — сказав я, зупиняючи офіціанта. — Дві текіли з лимоном.

— І сік, — підказав Славик.

— І сік.

— Робіть ваші ставки, — сказав круп’є.

Славик повторив комбінацію.

— Двадцять п’ять, червоне.

І ми знову виграли.

Повернувся офіціант. Схопивши з його таці чарку, я випив, забувши про сіль і лимон.

— Ти можеш повторити це?

— До нескінченності, — сказав Славик, ретельно розжовуючи лимон. — Якщо…

— Граємо!

— Якщо вони не почнуть керувати колесом.

— Ти чув? — звернувся я до круп’є. — Щойно я почну щось підозрювати, я прострелю тобі голову.

Він знизав плечима, а я нарешті здогадався уважно оглянути стіл, за яким ми вирішили грати.

Тим більше, що я знав про всі трюки, якими вони користувались для того, щоб обібрати жадібних і не зовсім тверезих гравців.

Є маса фокусів, що змушують кульку потрапляти в те чи інше, потрібне організаторам казино, гніздо рулетки, хоча більшість із них базується на принципі електромагніта, підкладеного під кожне гніздо. Натискається і кнопка під кришкою столу чи замаскована під брусок паркету педаль — і випадає чорне або червоне, парне або зеро, словом, будь-що, але тільки не те, що вам потрібно для виграшу. У дешевих казино на два-три столи магнітом керують круп’є, ну а в закладах такого масштабу це шахрайство мало проводитися централізовано. І дійсно — над кожним столом висіли замасковані під декоративні пластикові кулі камери спостереження, і десь у віддаленій, можливо, розташованій навіть не на цьому поверсі кімнаті сиділи тямущі хлопці, які миттєво все прораховували і натискали потрібну клавішу комп’ютера.

— У тебе все нормально?

— Так, — відповів Славик.

Він пропускав уже п’ятий розіграш.

Не було ані проводів, ані педалей, отож я був правий у своїх здогадах і підозрах.

— Ви дозволите? — круп’є не встиг вимовити і слова, як я одним рухом розвернув на сто вісімдесят градусів кулю, що приховувала відеокамеру.

— Ставки зроблені, — сказав круп’є. — Ставок більше немає.

І знову, розділивши все, що в нас було, навпіл, Славик поставив на другу і першу дюжини.

І ми знову виграли!

Підбіг охоронець. Глянувши на нас і нічого не сказавши, він спробував повернути камеру у вихідне положення, але я зупинив його:

— Краще б тобі не робити цього.

— Чому? — запитав він.

— Так треба, — і я виклав на зелене сукно знятий із запобіжника пістолет.

Кивнувши, охоронець кудись відбіг, щоб за кілька хвилин повернутися з підкріпленням чоловік із п’яти так само одягнених і ретельно зачесаних юнаків.

Ми саме виграли утретє поспіль, погнавши офіціанта за наступною порцією випивки.

— Вибачте, — сказав охоронець, — у вас є дозвіл на носіння такої зброї?

— А в тебе з’явилися сумніви? — Славик знову пропускав ходи, і в мене була можливість поговорити.

— Аж ніяк, — сказав охоронець. — Але правила казино вимагають…

Я потягнувся до задньої кишені…

— О чорт, — я зовсім забув, кому належить ця фірма. — Стас Кубарев, — сказав я, й охоронці дружно кивнули.

— Робіть ваші ставки.

Славик знову поставив усе, і я більше не міг дивитися на них.

— Він мій дозвіл. Тим більше, що його машина стоїть біля входу, і він із хвилини на хвилину буде тут особисто.

— Дев’ять, червоне!

Ми виграли вісімсот на «непарі», триста на «червоному», три тисячі шістсот на «першій дюжині», і біля п’яти тисяч на «трійці» — «сім, вісім, дев’ять».

— Головне — вчасно зупинитися, — навіщось сказав Славик, розставляючи стосики фішок по ігровому полю.