Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Але спочатку його мучив фізкультурник, потім тягав за собою дільничний. І навряд чи в колонії йому було краще, ніж у притулку.

Люди, які жили неподалік, ненавиділи нас і, помітивши дітей, що йдуть парами, переходили на інший бік, аби вони не чіплялися за одяг, не зазирали в очі і не кричали:

— Тітонько, ти моя мама?

— Ні, тітка — моя мама.

— Тітонько, скажи їм, скажи, ти ж моя!

— Ти прийшла за мною?

Вони нацьковували на нас своїх чоловіків і старших синів, а ми відповідали їм злістю і ненавистю.

Місцеві дискотеки здригалися від жаху, коли ми з’являлись там. Дикі, у жахливих шкільних піджачках, ми приходили туди лише для того, щоб битися. Ми вміли користуватися ланцюгом, ножем і руками, ми кидали лезо від безпечної бритви метрів на двадцять, і воно після того ще встромлялося. Ми крали в магазинах залишені без нагляду банки з морською капустою. Ми ґвалтували їхніх чистеньких дівчаток, які бережуть себе для вдалого шлюбу, і роздирали на клапті батьків, які затримались на роботі.

Одного разу в мене вистачило розуму зайти у притулок.

Нічого не змінилося.

Лише в коридорі першого поверху повісили стенд «інтернаціональної дружби», де були фотографії майже всіх, кого я знав колись — фотографії зроблені на паспорт. Хоча були на них і хлопці у військовій формі. Але всі вони без винятку були обведені чорним фломастером і підписані: «Ми пишаємось ними».

Тоді багатьох наших відправляли на війну, формуючи цілі батальйони ніким не оплакуваних, безіменних для фондів «солдатських матерів» смертників.

Зустрілися, як і домовлялись, на перетині вулиць, що збігають із головного київського пагорба, біля бурого, позбавленого вікон будинку синагоги, між Набережною і фунікулером, що скрегоче сталевими тросами східчастих вагончиків. Дві машини з особистою охороною Кубаря, припаркувавшись біля бордюра, намагались відчиненими дверцятами піймати вітерець.

Водій нашого авто акуратно зупинився позаду.

Вийшли, залишивши в салоні водія і розгубленого Славика.

Коротко пострижені, невміло татуйовані урки, молоді, похмурі, не соромлячись зброї, що стирчала то там, то тут, покидали недокурки, поплювали на асфальт і розсипались півколом навколо свого усміхненого хазяїна.

— І чого такі невеселі? — запитав він, простягаючи руку Бобові.

— Ти б іще батьків привіз, — огризнувся охоронець мені. — Вісім чоловік. З глузду з’їхати. Враження таке, ніби ми зібралися з’ясовувати стосунки із сусіднім районом. На кулаках.

— Нічого, — відповів Кубарев. — Нічого. Краще більше ніж…

— Краще, — підказав я слова великого класика. — Лайно все це.

— А для тебе я маю подарунок, — сказав він. — Ходімо, — і він підвів мене до багажника своєї машини.

Підійшов урка і відчинив багажник.

Спочатку я побачив лише зігнуті коліна і перекручені ременем зап’ястя. Довелося підняти кришку, щоб побачити решту. Це було не так уже й цікаво.

— І що це має означати? — запитав я.

Тим більше, що кілька днів тому я вже бив цього дебіла-переростка під Дашчиним під’їздом. Побачивши мене, Толя спробував сказати щось ротом, заклеєним скотчем, потягнувся посинілими руками і мало не заплакав. Чому в усіх, кого я бачив за кілька хвилин до їхньої смерті, такі жалюгідні, майже собачі очі?

А йому належало вмерти — у цьому я не сумнівався.

Він знову замукав, і я прикрив багажник.

— Це подарунок, — сказав Стас.

— Дякую, — я відвернувся і закурив. — Пересади його в нашу машину.

— Навіщо? Убий його. Адже він намагався скривдити тебе. Убий. А ми подбаємо, щоб його не знайшли, — і послужливо спробував підсунути мені пістолет.

Мені тільки бракувало на додачу до усіх моїх неприємностей ще й втрапити у залежність від колишнього чоловіка власної сестри. Але діватися було нікуди. Крім того, що Кубар хотів гарантувати лояльність з нашого боку спільно пролитою кров’ю, запрошуючи нас пограбувати нехай навіть і власне казино (хоча, якби ми не знали про це, нам було би байдуже, чиє), він мав право підстрахуватись на випадок, якщо ми виявимось переодягненими міліціонерами.

Але мені не хотілось убивати цього стриноженого дегенерата. Не хотілось, та й усе.

І я сказав:

— Починай.

— Ні, ти, — відрубав Кубар.

— Досить уже, — процідив Боб, узяв з рук Кубаря пістолет і приставив його до черепа мокрого від жаху Дашиного знайомого ледь нижче лівого вуха. Куля із дзижчанням пробила голову, відрикошетила від якоїсь каністри і з глухим чваканням увійшла в стегно.