Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Почекай тут, — сказав він, залишаючи мене під стендом з акварельними тракторами і справжніми колосками. Повернувся він з Дашкою, яка тягнула незастебнутий портфель. — Ходімо.

Ми пішли до його кабінету, де нас зустріли дві заплакані тітки зі стійким запахом пудри.

— Біднесенькі, — заголосили вони, — сиротиноньки наші. На кого ж вони вас залишили?!

Директор нервово дзенькав графином з водою, а вони намагались притиснути нас до м’яких габардинових животів, продовжуючи тужити і плакати.

— Ви підете з ними, — сказав директор. — Поки що.

— Ви скажете їм? — запитала одна з тіток.

— Краще ви самі, якось пом’якше.

— Розумієте… — одразу припинивши плакати, почала одна з них.

— Е… — продовжила інша.

— Ваші батьки… Вони сьогодні не зможуть прийти за вами.

— А де вони? — пискнула Дашка.

— Вони поїхали, — сказала перша, — далеко. І поки що ви поживете в нас, — і глянувши на свою подругу, додала: — У мене. Вам сподобається. Я сподіваюсь.

Про те, що вони померли, ми довідались лише на цвинтарі, та й то після того, як їх поховали.

Нам навіть не дозволили востаннє подивитись на них, замкнувши в порожньому автобусі на кілька важких годин чекання в оточенні мармурових плит, хрестів і червоних пірамідок.

Я сидів біля вікна, а Дашка обплітала дротовими стеблинками паперових квітів, що повипадали з вінків, кермо і ручки сидінь.

Потім повернулись усі, хто ховав наших батьків, і кожен неодмінно хотів нам щось сказати. Ми тупцювали, оточені ними. Обличчя, руки, що тяглися до нашого волосся, чорні хустинки і білі носовички.

— Сиротиноньки.

— На кого ж вони вас…

— Зрозумій, пацан, ти вже дорослий. Ти повинен зрозуміти. Їх більше немає. Немає. Розумієш?

— Вони померли, хлопчику…

— Поплач, і тобі буде легше.

— Тримайся, ти ж чоловік…

— Ви повинні берегти один одного.

Даші було шість, а мені дев’ять.

Що сталося з батьками, я так ніколи і не довідався.

Пізніше, вже працюючи в Управлінні, я намагався щось дізнатись, але всі мої зусилля були марними. Складалося враження, що їх ніколи не було. Як не було в юрбі присутніх на похороні нікого, кого б я бачив раніше. Нікого з маминих подруг і друзів батька, котрі часто бували у нас.

— Сиротиноньки…

І ми знову опинились у квартирі тітки, котра опікувалась нами два дні до похорону.

Стара діва зі своїми уявленнями про щастя і про те, що холодної ночі ноги можна зігріти за допомогою пляшки з гарячою водою, встромивши її під простирадло. Поклавши нас уперше спати і перемивши посуд, вона довго сиділа на кухні, уявляючи, як водитиме нас у зоопарк і кондитерську, плакатиме на присязі, що її я прийму у військово-морському училищі, і няньчитиме Дашиних дітей, які неодмінно називатимуть її бабусею.

Але в її квартирі було занадто тісно, занадто багато заставлених дрібничками поличок і вже незабаром з’ясувалось, що діти — «це занадто обтяжливо для жінки мого віку і стану».

Отож, зібравши наші речі в стару валізу, вона повела нас до тролейбуса, що їхав до найближчого притулку. Документи були готові рівно за день до цього.

Тужливо і страшно.

Кілька з’єднаних скляними коридорами корпусів і нескінченні ряди ліжок, що губляться в освітленні тьмяних лампочок. Ліжка, ліжка, ліжка. Похмурі вихователі, які давно вже стомилися від усього цього жаху. Пострижені наголо діти різного віку, в однакових картатих сорочечках, шкільних, не по зросту, форменних піджачках з незмінно відкритими через хронічну нежить ротами, що робить їхні обличчя тупими і бездушними. Діти без інтересу сприйняли нашу появу і без будь-яких емоцій поділилися наступного ранку поданою на сніданок кашею, від якої ми відмовились.

Тут усе було просто. Найменші не існували, адже їх не можна було ані кривдити, ані наближати до себе, щоб не застрягнути в їх надокучливій любові; найстарші зобов’язані були допомагати вихователям і стежити за порядком, не важливо, за допомогою яких методів, головне, щоб зранку не було ніяких зауважень; середні діти — групи від восьми до тринадцяти — зобов’язані слухатись, мити дитячі горщики, чергувати на кухні і спати в нескінченних рядах ліжок, що губились у темряві.

Але в мене була Дашка, а у неї — я.

Якщо на полудник давали печиво, ми ховали його, щоб увечері зустрітись за якоюсь альтанкою на майданчику, де гралася малеча, і почастувати один одного. Або прийти в лазарет, якщо один із нас занедужав, з букетиком конюшини, з гілочкою, яка може вкритися листям, якщо її поставити у воду, або з надкушеним із усіх боків шматочком хлібної тюфтельки.