Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Зроби чаю, — попросив Боб, а потім кивнув мені. — Вибирай.

І, витягаючи з баула, почав викладати переді мною захоплену в дорогу чи спеціально передану татком — це вже не мало значення — матово-чорну зброю, яка досі пахла мастилом. Кілька пістолетів, пару Узі, короткоствольний «Калашников» і скількись-там гранат.

— У мене є, — на підтвердження я навіть дістав свій пістолет.

— Фуфло. Фуфло в тебе, а не пістолет. Я дивився.

— Я не перший день як народився, — його упертість була мені щонайменше неприємною.

— Послухай мене, потім буде пізно.

— Чай, — дзенькаючи чашками, увійшов Славик. — О-го-го! Вони справжні?!

— Чим тобі не подобається мій пістолет? — мені й самому вже кортіло це з’ясувати.

Я не вірю у фалічні символи вогнепальної зброї і не вважаю, що дуло пістолета є продовженням мого чоловічого достоїнства. Але все ж?

— Ходімо, — він підвівся, і ми вийшли в коридор.

Я віддав йому пістолет.

Зачинивши щільніше двері у ванну, Боб відступив на п’ять кроків і, піднявши руку до стегна, вистрілив. Гримнуло. Але куля, навіть не подряпавши фарбу на дверях, задимилась і впала посередині коридору.

— Ну?

— А що, — витягши обойму, я дістав із неї один патрон, — така собі зброя психологічного впливу.

Вирвавши кулю, я висипав на долоню порох із гільзи. Усе як завжди.

Я справді цього не помітив спочатку — спеціалісти місцевого Управління доклали неабияких зусиль, щоб допомогти мені — чотири охайненькі отвори були просвердлені знизу стовбура, майже непомітні, але цілком позбавляли цю зброю забійної сили.

— Ну то що? — запитав Боб.

— Гаразд, — погодився я. Певно, вони вирішили, що я зрозумію їх жарт… — Добре. Показуй.

— Показую ще раз.

Зосередитись і напружитися більше Славик уже не міг.

— Повільно знімаєш із запобіжника, повільно відтягуєш сюди і швидко повертаєш ось цю собачку на місце. Зрозумів?

— Так.

— Повтори.

— Знімаю із…

— І показуй.

— А можна ще раз?

— Слухайте, — бовкнув я, — а давайте поїдемо додому.

— Ні, — відрізав Боб, — ми залишаємось до кінця.

— Я не можу, — сказав Славик. — Даша не хоче, а я…

Він уперше міг цілувати жінку, не платячи за це гроші. Умовно. Адже в цьому житті все відносно.

— Що ж, я принаймні спробував.

Ми грали в карти мовчки, заповнювали кімнату сигаретним димом, зрідка перекидались кількома словами і час від часу сьорбали холодну каву. Славик давно втратив інтерес до моїх карт, перебрався через мою спину на диван і, знявши окуляри, дивився у стелю. Колода зменшилась удвічі, зате в кожного з нас було в запасі по кілька тузів, двійок і десяток, що їх я ховав у правій шкарпетці, а Боб — у пахвовій кобурі, засовуючи або витягаючи їх звідти, нібито почухуючись. При такому розкладі виграти було неможливо і для ставок вистачало того дріб’язку, з яким ми почали гру.

— Ще?

— Давай.

Боб спробував зігнути розкладену на два стосики колоду, але замість того, щоб скластися, вона з тріском розсипалась по столі.

— Так не можна.

Розібравши гроші, що лежали на столі, ми поскрипіли стільцями в пошуках зручнішого положення для стомлених спин. Я закурив, а Боб підійшов до вікна, щоб відчинити кватирку.

— Обережніше.

— А що сталось?

— У них є стрілок.

— Тобто, — запитав мене не обізнаний зі стратегією вуличних боїв начальник. — Стрілок?

— Кілер, — пояснив я зрозумілим йому газетним штампом. — Стріляє з точністю сто зі ста. Винятково в центр голови.

— Він божевільний?

Боб невиразно повів плечима, мовляв, кожен заробляє як може, у когось виходить красти по кишенях, а хтось краще стріляє.

— Швидше за все, — сказав я. — Принаймні, гільзи після пострілу він забирає із собою.

— Гільзи? — зненацька напружився Славик. — Ти впевнений?

— Досить того, що в цьому впевнене Головне Управління.

— Мент, — навіщось нагадав мені Боб.

— Урка! — відповів я. — У всіх свої заскоки. Цей збирає гільзи, а хтось колекціонує вирізки з газет чи фотографії жертв, зроблені вже після їхньої смерті.

Несподівано хтось подзвонив у двері.

Я швидко вимкнув світло і, як було домовлено, ми в темряві підійшли до дверей, причому Боб залишився у глибині коридору, направивши на них дуло автомата, а я потягнув собачку замка.

— Партизани, — загиготів Стас. — Підпільний обком. Здавайся, гестапо прийшло.

Він прийшов один. Принаймні, до нас.