Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Я взяв у неї розкурену папіроску. Трава була просто лайном. Хоча після вина і спеки голову таки повело, і я опинився на хмарині в басейні, що вигравав кахлями і вітражними гронами.

Хтось подав траву Конячці, хтось вдихнув у неї дим з рота в рот. Рухи ставали повільнішими, музика — голоснішою.

Вдих. Ще.

Тільки вона і музика, і відблиски води на вертикальних стінах.

І раптом розгонисті звуки померлої гітари, у такт рухів померлого покоління… Вона вирвалась із обіймів того, з ким танцювала. Її звело, зігнуло, волосся розсипалось по колінах… по підлозі… Вона підхопилась і закрутилась у скаженому танці, заплющивши очі. Сліпий танець серед білих хмарин коноплі. То крила, то постріл, схід сонця, божевілля і крик «марсельєзи»…

… Я повертаюся додому. Триколірні прапори. Троянда у дулі пістоля. Важкий наплічник за спиною. Ти повертаєшся додому. Тебе там зустрінуть «марсельєзою», переплетеною з «All you need it’s love»…

… Переплетеною з «All you need it’s love». Вона завмерла. I її пальці ковзнули по ґудзиках жилетки. Геть. Розстебнуті джинси. І ось її тіло прикриває лише вологе волосся.

— Не дивися! — крикнула мені гладуха. — Не дивися на неї!

Хтось жбурнув пляшкою у стіну.

Хтось простягнув руки, щоб узяти її.

Ударом я відкидаю його убік. Я підхоплюю її на руки, і її губи притискаються до моїх у пошуках нового ковтка насолоди. Але все, що в мене є, — це тільки кохання. Усе що нам потрібно, це…

— Жах, — прошепотіла подружка Валери.

— Ну просто-таки герой індійського кіно, — кивнула Оленька. — Супермен.

— Якщо ви сподіваєтеся, що я почну дякувати вам, — зненацька голосно заговорив хіпі, котрий стояв переді мною, — то ви помиляєтесь. Це насильство. А насильство не може бути переможене насильством. Тільки добром і прощенням…

— Візьміть, — Оленька підійшла до нас і простягнула хіпі запальничку. — Можливо, наступного разу ви не потрапите в таку ситуацію.

І підхопивши мене під руку, сказала:

— Ходімо, вояко.

— Знаєш, колись тут був літній кінотеатр.

— Як це?

— Просто: огорожа, лавки і екран. Дивитися можна було тільки в темряві.

— І ти ходив?

— Так. Коли дід забирав нас до себе. Головне було — взяти із собою ковдру, щоб комарі не з’їли. Там показували тільки індійське кіно. І між іншим, я дуже його любив.

— Я помітила, — усміхнулась вона.

Вийшовши одразу за нами, Валера попрощався:

— Я залишусь. Хай щастить.

— Через кілька днів зустрінемось.

Дід ще не повернувся, і ми виїхали, вирішивши не залишати йому записки.

Харлей був такий самий слухняний — я трішки попрактикувався, навчився лавірувати серед автомобілів, які, варто було мені набрати швидкість, буквально застигали посеред дороги.

Біля заправки стояли десятка з півтора рокерів. Помітивши нас, вони заметушились, позаскакували в сідла і миттєво забули про своїх подруг. Але ніхто з них уже не здатен був переслідувати модернізований харлей — без ризику загинути у вибуху і без того надірваних двигунів.

— Як ся маєте? — запитав я Боба, що відчинив нам двері.

— Усе в нормі, дівчата їдуть у готель, а ми о третій годині зустрічаємо делегацію від Стаса.

— Я не хочу в готель.

— О третій годині ночі, — уточнив Боб, — ти, я і Славик, оскільки ти вибрав його нашим шефом.

— Я не хочу в готель, — уперто повторювала Оля.

— Збирайся, — наказав їй Боб.

— Так треба, — підтвердив я.

— Я не хочу…

— Ти ще не встигнеш прокинутись, як я привезу його до тебе, — пообіцяв охоронець, маючи на увазі мене. — Цілим і здоровим.

— А в мене буде окремий номер?

— Ні. На двох із ним.

Збиралися недовго, тим паче, що брали з собою тільки найнеобхідніше.

Поцілувались, провели до ліфта і сіли навколо прозорого столика у вітальні. Я закурив, Боб розстебнув блискавку на принесеному з коридору баулі, а Славик, затиснувши коліньми переплетені руки, намагався втамувати нервове тремтіння.

— Треба випити.

— Можна, — погодився Боб. — Організуй.

Славик вибіг на кухню і повернувся з пляшкою неймовірно тягучого лікеру і невміло нарубаними бутербродами.

— Горілки немає, — повідомив він перш ніж хтось із нас зміг висловитися щодо його вибору.

— Ну, будьмо.

Випили. Не поспішаючи поїли.

До приходу Стаса залишалося більше шести годин, і можна було особливо не квапитись.

Випили ще.

Славику помітно полегшало, отож вирішили зупинитися на тому, що вже встигло потрапити в наші шлунки.